Читати книгу - "Список Шиндлера"

безпечніше. Начальство з Оранієнбурґа забороняло кару на місці. Ті дні, коли повільних чистильників картоплі могли розстріляти на місці, минули. Їх не можна було просто знищити і все. Мало бути слухання, мав надсилатися звіт до Оранієнбурґа. Вирок повинен був завізувати на тільки генерал Ґлюкс, а й також Відділ W генерала Поля (економічні підприємства). Бо якщо комендант уб’є необхідного працівника, то може виявитися, що Відділу W почнуть надходити вимоги щодо компенсації.

Керівництво фабрики художньої порцеляни «Allach» у Мюнхені, яка використовувала працю рабів Дахау, нещодавно надіслало заяву на компенсацію в 31 800 райхсмарок, бо «внаслідок епідемії тифу, яка сталась у січні 1943 р., у нашому розпорядженні не було робочої сили в’язнів від 26 січня 1943 року до 3 березня 1943 року. На нашу думку, ми заслуговуємо на компенсацію за пунктом 2 з фонду компенсацій підприємствам…».

Відділу W, ймовірно, доводилося часто надсилати компенсації, якщо втрата цінної робочої сили була спричинена надмірними стараннями якого-небудь любителя постріляти з офіцерів СС.

Тож, щоб не морочити собі голову паперами й формальностями, Амон більшу частину часу стримувався. Люди, які з’являлися біля нього навесні й на початку літа 1944 року, якось відчували, що це стало безпечніше, хоч і не знали нічого про відділ W та генералів Поля і Ґлюкса. Для них це полегшення було таким самим таємничим, як і шаленство Амона.

Однак, як Оскар уже сказав Генрі Роснеру, тепер у Плашуві спалювали тіла. Готуючись до російського вторгнення, СС закривало свої заклади на сході. Треблінку, Собібор і Белжець евакуювали попередньої осені. Ваффен-СС, які керували ними, отримали наказ підірвати камери й крематорії, щоб не залишалося слідів, а тоді цих військових було направлено до Італії воювати з тамтешніми партизанами. Величезний комплекс Аушвіц у безпечній Верхній Силезії має виконати своє велике завдання на сході, а тоді крематорії зрівняють із землею. Адже без крематоріїв у мертвих не буде жодних свідчень — стануть просто шурхотом вітру, незвичайним пилом на осиковому листі.

Плашув був не таким простим, адже його мерці лежали кругом у ньому і навколо нього. В угарі весни 1943 року тіла — зокрема й тих, кого вбили в гетто протягом останніх його двох днів — абияк повкидали у масові могили в лісах. Тепер Відділ D вимагав від Амона всіх знайти.

Приблизні цифри, скільки їх було, дуже різняться. Польські дослідження, які спираються на роботу Головної комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі та інші джерела, стверджують, що сто п’ятдесят тисяч в’язнів, чимало з яких перевозили в інше місце, пройшли через Плашув і його п’ять філій. З них, за даними поляків, вісімдесят тисяч загинуло там у розстрілах на Хуйовій-Ґурці чи в епідеміях.

Ці цифри жахають тих, хто пережив Плашув і пам’ятає страшну роботу зі спалювання тіл. Вони кажуть, що відкопано було вісім-десять тисяч тіл — ця цифра страшна сама собою, і вони не мають жодного бажання її перебільшувати.

Відстань між двома версіями не здаватиметься аж такою великою, якщо згадати, що більшу частину того року на Хуйовій-Ґурці та в інших місцях побіля табору продовжували розстрілювати поляків, циган і євреїв, а есесівці взяли за правило спалювати тіла одразу після масових убивств на австрійських шанцях. До того ж Амонові не вдалося знайти в лісах абсолютно всі тіла. Ще тисячі загиблих буде знайдено по війні, і в передмістях Кракова неподалік Плашува їх і зараз знаходять, коли риють котловани.

Оскар бачив вогонь з-за цехів, коли саме напередодні дня народження побував у таборі. Коли він повернувся через тиждень, ця діяльність посилилася. Викопували тіла в’язні-чоловіки, які працювали в масках і все одно ледве витримували сморід. На простирадлах, у візках, на ношах із гілля трупи приносили на місце спалення і клали на штабелі дров. Так шар за шаром закладалося вогнище, і коли висота купи сягала плеча людини, усе поливали бензином і підпалювали. Пффеферберґ із жахом бачив, як вогонь тимчасово немовби оживлює тіла: мерці сідали, розкидали колоди, їхні руки тяглися вперед, роти розкривалися, немовби в останньому крику. Молодий есесівець зі станції дезінсекції бігав між вогнищ, махаючи пістолетом, і викрикував якісь безглузді накази.

Попіл померлих сідав на волосся, на білизну, що сушилась у дворах на віллах молодших офіцерів. Оскар був вражений, побачивши, що офіцери сприймали дим так, ніби ці клапті в повітрі — то якісь чесні й неминучі промислові відходи. І крізь тумани Амон їздив кататися верхи з Майолою, і обоє спокійно трималися в сідлі. Лео Йон ходив із дванадцятирічним сином на болота в ліс ловити пуголовків. Вогонь і сморід не відволікали їх від повсякденного життя.

Оскар, відкинувшись на водійському кріслі у своєму BMW, зачинивши всі вікна, затуливши ніс і рот носовичком, міркував, що там тепер разом з усіма горить родина Спіри. Він був вражений, коли стратили всіх поліцаїв гетто і їхні сім’ї минулого Різдва, щойно Симхе Спіра закінчив керувати демонтажем гетто. Їх зібрали всіх, із дружинами й дітьми, сірого вечора і стратили, щойно сіло холодне сонце. Розстріляли і найвірніших (Спіру та Целлінґера), і тих, хто найбільше нарікав і уникав деяких обов’язків.

Спіра і його мовчазна дружина, його не вельми обдаровані діти, яких терпляче навчав Пфефферберґ, — усі вони стояли голі серед кільця гвинтівок, тремтіли, тулились одне до одного. Наполеонівська поліцейська форма Спіри тепер лежала купою ганчір’я, скинута біля входу на форт, її чекає переробка. А Спіра й далі переконував усіх, що такого бути не може.

Цей розстріл вразив Оскара, бо показав, що жоден послух чи уклін не здатний гарантувати євреєві порятунку. І тепер Спір спалювали анонімно, так само невдячно, як і розстріляли.

Навіть Ґуттерів! Це сталося після вечері в Амона рік тому. Оскар пішов звідти додому рано, але почув, що сталося по тому. Йон із Нойшелем заходилися дражнити Боша. Вони вважали його слабким і гидливим. Він так носиться з тим, що, мовляв, є ветераном, сам сидів в окопах. Але щось ніхто не бачив, щоб він когось розстрілював. І так годинами — то був жарт вечора. Врешті-решт Бош наказав розбудити Давида Ґуттера і його сина в їхньому бараку, а Ґуттерову жінку з дочкою — в другому. Знов-таки, то були вірні слуги. Давид Ґуттер був останнім президентом юденрату і йшов на будь-яку співпрацю — він ніколи не бував на Поморській, не починав жодних суперечок щодо масштабів операцій СС чи кількості людей, які мали відправлятися до Белжця. Ґуттер підписував усе і вважав будь-яку вимогу обґрунтованою. До того ж Бош