Читати книгу - "Список Шиндлера"

ревіння сирен розтинало йому слух. Він біг брудним снігом, зібгавши під пахвами куртку і стару сукню. Коли ввімкнуть світло, його стане видно з вишок. У нього була шалена думка випередити прожектори, перебратися через паркан між електричними дротами. Уже в чоловічій частині табору він може щось вигадати про пронос, про те, що пішов до туалету і знепритомнів, а отямився від звуку сирен.

Але навіть якщо він і загине від струму, думав він на бігу, то вже нікому не зможе сказати, до кого ходив. Він біг до фатальних дротів і не розумів, що тоді всіх чекатиме майже шкільна сцена на Аппельпляці й Ребекку так чи інакше змусять вийти вперед.

В огорожі між чоловічим і жіночим табором у Плашуві проходило дев’ять електричних дротів. Йозеф Бау підстрибнув, так що його ноги опинилася на третій з ліній, а руки дістали до другої згори. Він уявив, що прудко, мов щур, лізе вгору. Насправді ж він учепився в дротяну сітку й повис. Він подумав був, що холод металу — то перша ознака струму. Але струму не було. І світла не було. Йозеф Бау руками й ногами чіплявся за метал і не розмірковував, де подівся струм. Він виліз нагору і плигнув на чоловічу половину. «А ти жонатий!» — сказав він собі. Понад пральнею він проскочив до нужника. «Жахливий пронос, гере обершарфюрере…» Він стояв, задихаючись від смороду. Раптова сліпота Амона в день квітів… шлюбна ніч, якої з таким терпінням чекали, перервана двічі… Шайдт і сирени… проблеми зі світлом і дротами… заточуючись і задихаючись, він гадав, чи вдасться йому зберегти своє неоднозначне життя. Як і всі інші, він бажав більш надійного порятунку.

Він вийшов і виявився одним з останніх зі свого бараку, хто опинився на Аппельпляці. Він тремтів, але був певний, що Älteste його покриє. «Так, гере унтерштурмфюрере, я дав в’язневі Бау дозвіл відвідати туалет».

Його взагалі не шукали. Шукали трьох молодих сіоністів, які втекли вантажівкою з виробами фабрики, де робилися для вермахту матраци, набиті водоростями.

Розділ 27

Двадцять восьмого квітня 1944 року Оскар, поглянувши на себе в люстро збоку, міг сказати, що на тридцять шостий день народження він дещо розширився в талії. Але принаймні нині, коли він обіймав дівчат, ніхто не морочив йому голову й не доносив на нього. Будь-який інформатор з техніків-німців міг би опустити руки, побачивши, що СС випустили Оскара і з Поморської, і з Монтелюпі — впливовіших центрів годі й шукати.

Емілія, як завжди, надіслала йому вітання з Чехословаччини, а Інґрід і Кльоновська вручили подарунки. Його домашній устрій майже не змінився за ті чотири з половиною роки, які він провів у Кракові. Інґрід була неофіційною дружиною, Кльоновська — подружкою, Емілія — відсутньою зі зрозумілих причин законною дружиною. Що засмучувало й обурювало кожну з них — про те історія мовчить, але в цьому тридцять сьомому році життя Оскара стосунки з Інґрід дещо охолонуть; Кльоновській, вірному другу, цілком вистачатиме нечастих любовних побачень; а Емілія і далі вважатиме свій шлюб нерозривним. Ну а зараз усі привітали його і тримали свої думки при собі.

Інші теж долучилися до святкування. Амон дозволив Генрі Роснеру взяти свою скрипку на Липову ввечері, під охороною найкращого баритона українського гарнізону. Амон на той момент дуже тішився дружбою з Шиндлером. З огляду на суттєву підтримку табору «Емалії», незадовго до свята Амон попросив і отримав у постійне користування один із «мерседесів» Оскара — не отой брухт, який Шиндлер колись купив у Йона, а найелегантніший у гаражі «Емалії».

Концерт відбувся в кабінеті Оскара. Слухав тільки він. Було враження, що Оскар утомився від товариства. Коли українець вийшов до туалету, Оскар відкрився Генрі. Його дуже засмучують новини з війни. День народження припав на момент затишшя. Російську армію загальмували за прип’ятськими болотами в Білорусі і перед Львовом. Генрі не зрозумів, чого боїться Оскар. «Він що, не розуміє, — подумав скрипаль, — що коли росіян не втримають, то на тому буде кінець його роботи тут?»

— Я часто просив Амона, щоб він дозволив тобі приходити сюди постійно, — сказав Оскар Роснерові. — і тобі, і дружині, і синові. А він і чути про це не хоче. Він дуже тебе цінує. Але можливо…

Генрі був вдячний. Але він відчував, що його сім’я у Плашуві живе не в таких самих умовах, що й інші. Наприклад, його невістку Ґьот відправив був на страту за те, що вона курила на роботі. Але один із сержантів спробував донести до коменданта те, що ця жінка — пані Роснер, дружина акордеоніста Роснера.

— Ах, — сказав Амон і помилував її. — Ну пам’ятай, дівчинко, я куріння на роботі не потерплю.

Генрі сказав Оскарові того вечора, що саме ставлення Амона — Роснерів не чіпати, берегти талановитих музикантів — переконало його з Мансі взяти до табору свого восьмирічного сина Олека. Той переховувався у краківських друзів, але з кожним днем це ставало дедалі небезпечнішим. Опинившись у таборі, Олек змішався з невеличкою юрбою тамтешніх дітей, багато з яких не були зареєстровані в тюремних записах, на їхню присутність у Плашуві в’язні дивилися крізь пальці, а молодше табірне начальство терпіло. Але доправити туди Олека також було ризиковано. Польдек Пфефферберґ, який їздив вантажівкою по коробки з інструментами, провіз хлопчика на територію табору. Українці ледве не знайшли його коло брами, поки він ще був людиною ззовні і своїм життям порушував усі расові приписи генерал-губернаторства. Його ноги раптом виткнулися з коробки, яка лежала біля ніг Пфефферберґа. «Пане Пфефферберґ, пане Пфефферберґ! — почув Польдек, поки українці обшукували другий кінець кузова. — У мене ноги стирчать…»

Зараз Генрі вже міг посміятися з цієї пригоди, хоч і обережно, бо ще був не вечір. Але Шиндлер зреагував драматичним жестом, який, певно, походив із деякої алкогольної меланхолії, яка пойняла його ввечері у власний день народження. Він узяв свій стілець за спинку і замахнувся ним на портрет фюрера. На мить здалося, що він зараз розтрощить ікону. Але він розвернувся на п’ятах, опустив стілець так, щоб усі його ніжки були на однаковій відстані від підлоги, а тоді так поставив його на килим, що стіна затрусилася.

Тоді він спитав:

— Вони там спалюють тіла, правда?

Генрі скривився, немовби сморід від цього долинув до кабінету.

— Почали, — відзначив він.

Тепер Плашув був — мовою бюрократів — концентраційним табором, і його в’язні відчули, що мати справу з Амоном стало