Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Чего это вы ночью попёрлись в лес? Что, дня мало?

— Пане полковнику, — підвищив Петро. Скворцова у званні, — так дрова ж рубати заборонено… А вона — солдатка, та двоє діточок. їй же без дров не можна, померзнуть… Ну й вирішили… Поки лісник не бачить. Ви вже пробачте…

Скворцов глянув на сержанта:

— Проверяли? Точно солдатка?

— Солдатка, — подав голос голова сільради, присутній на обшуку, — нетутешня, але за документами солдатка.

Скворцов напружився.

— Не местная? Откуда?

Марія зрозуміла, що брехати смертельно небезпечно. Усе, що вона скаже, зараз легко перевірити. Крім того, причина, з якої вона покинула Стасів, грала їй на руку. З іншого боку, їй не хотілося, щоб цей енкаведист взнав правду, звідки вона приїхала. Мало що може статися! Тому вирішила сказати напівправду:

— Та взагалі я зі Кулинців.

— З Кулинцев? — здивувався Скворцов, — Вот тебе на!

Він задав їй кілька питань, райцентр пам’ятав ще з довоєнних часів, бо служив там майже два роки. Марія у душі подякувала Богові, що назвала селище, яке добре знала, а то можна було б і засипатися. А Скворцов продовжував питати:

— Как оказалась тут? Давно?

— З Кулинців пішла півтора року тому. Чоловік поліцая вбив.

— Вот так даже? Не врёшь?

— А чого мені брехати? Перевірте. Він батьків Василя порішив, а Василь його самого. А потім мусили тікати, бо поляки б нам цього не подарували. Та й німці теж…

Скворцов розслабився. Здається, і тут мимо, але все ж наказав сержанту:

— Возьми двух человек и обыщи хаты. И этой, — він кивнув на Марію, — и этого… Если ничего не найдёшь, отпустишь…

— Слушаюсь, товарищ подполковник.

Сержант був на ногах другу добу, він майже валився з ніг від утоми. Обшук зробив нашвидкуруч. Марійчина душа завмерла, а серце мало не вистрибнуло з грудей, коли той заглянув у дровітню. Але сержант не звернув уваги навіть на те, що дров там досить, і нагальної потреби їхати у ліс не було, зазирнув, не спускаючись, у льох, а потім махнув рукою, мовляв, усе гаразд. Марія нишком перехрестилася: здається, проминуло…

Скворцов був дуже незадоволений результатами виїзду до Великої Прошеви. Банда наче скрізь землю провалилася. І була вона тут, десь поруч, він це печінкою відчував, був певен у цьому. Навіть той факт, що в селі не було жодного бандпроявлення, теж свідчив про це: бандити не бажають привертати уваги до місця, де ховаються. Він наказав привести того господаря, в якого знайшли пістолет.

Прізвище заарештованого було Бондар. Скворцов звелів залишити їх наодинці.

— На свободу хочешь? — запитав, — имей в виду, тебе лет десять светит.

— Десять? За що?

— Не прикидывайся дурачком, Бондарь! Ты бандит! Оружие дома хранил для чего? Теракты совершать?

— Що, що? — не зрозумів селянин.

— Для чего человеку оружие? Чтобы из него стрелять. В кого ты собирался стрелять, Бондарь? В советских людей?

— Та я взагалі…

— Значит так, Бондарь. В тюрьму хочешь?

— Я?! Боронь Боже… Весна ж на носі, сіяти треба!

— А если в тюрьму не хочешь, значит будешь работать на меня.

— Себто як?

— А так. Если увидишь что-нибудь подозрительное, шепни председателю сельсовета. Больше тебя ничего не должно волновать. Всё ясно?

— А що ж такого підозрілого я можу побачити? І як, когось потім заарештувати можуть? Та мене ж потім…

— Тогда в тюрьму. Там тебя никто не тронет. Ну?

— Ой, боженьку… Та за що ж така кара? Де ж мені на муки пекельні той пістолет узявся! Відпустили б ви мене, пане офіцер, га?

— Бондарь, не морочь мне голову. Так будешь работать на меня, или пойдёшь в тюрьму?

— Та весна ж на носі, яка ж тюрма!

— И не вздумай филонить! Иначе сразу в тюрьму, понял? Кличка твоя для наших дел будет… Будет… Будешь ты Граком. Запомнил? Если к тебе кто-нибудь придёт и назовёт Граком, знай, этот человек от меня и его надо слушаться, как меня. Иначе — тюрьма. Все понял?

— Ой, Боженьку… Та все зрозумів… Що ж тут не зрозуміти…

— Ну, иди уже… Грак…

***

Василя Когута призначили сьогодні охороняти штаб полку. Війна прийшла до Німеччини. Добре пошарпаний під час боїв в Угорщині полк, де служив Василь, вивели на відпочинок. Прийняли поповнення з виписаних зі шпиталів досвідчених бійців та тільки що призваних зелених салаг, організували бойове навчання. Час дозволяв, тому розмістилися добротно, як належить армії переможців. Штаб полку розташувався у великому двоповерховому особняку, який раніш належав якомусь партійному функціонерові. На ґанку завжди вартували. По-перше, це додавало солідності, а по-друге, все ж таки перебували на окупованій території. Ніхто з місцевих ближче ніж на сто метрів до штабу не підходив, боялися, але вартовий стовбичив постійно. Як і належить за статутом. Цього дня вартував рядовий Василь Когут. Високий, із широкими плечима, у чистій, туго підперезаній ремінцем, шинелі. Чоботи надраєні, аж віддзеркалюють не дуже яскраве лютневе сонце, шапка трохи набакир… Одним словом, солдат наче з малюнка. Сонце вже піднялося на обід, коли в кінці вулиці з’явилися машини. На останній, відкритому «доджі», сиділо кілька бійців охорони з автоматами напоготові. Василь зрозумів, що приїхало високе начальство. Машини зупинилися біля штабу, охоронці одразу утворили півколо, відрізаючи ґанок та машини від вулиці. За хвилину сходами піднялися кілька військових у простих шинелях, без погонів. Василь на мить розгубився. Зрозуміло — начальство, але без погонів і взагалі… Не можна! Але начальство! І, мабуть, високе!

«А дідько з ними! — подумав Василь, — статут є статут» — і крикнув:

— Стой! Кто идёт?

Але і начальство є начальство. Офіцери продовжували підніматися сходами, наче нічого й не чули.

— Стой, кто идёт! — ще раз гримнув Василь і підняв автомат.

— Ты что, солдат, охренел? — неголосно запитав хтось із охорони.

Василь пересмикнув затвор автомата, заганяючи патрон у патронник:

— Стій, стріляти буду! — від хвилювання перейшов на українську мову.

— Э… Э… Ты осторожней! — той, що йшов попереду, невисокий, кремезний, нарешті наче помітив вартового і зупинився, — позови старшого!

Але тут двері розчахнулися і на ґанок вибіг командир полку, якому тільки-но зателефонували, що до нього в штаб виїхав заступник верховного головнокомандуючого маршал Жуков. Усі знали, що маршал має круту вдачу, міг зірвати погони, а бували випадки, й до стінки ставив. Командир полку, побачивши вартового з автоматом напоготові, та самого Жукова, який із усім почтом стояв на сходах, мало не зомлів.

— Когут, твою мать… Отставить!! Товарищ маршал Советского Союза…

— Отставить, майор! Без званий… Не видишь, я без погон…

— Ну, Когут… — майор погрозив солдату кулаком.

— Еще раз отставить майор! Солдат действовал по уставу, —