Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дивно, що перебуваючи в незнайомому місці, потрапивши сюди за дивовижних обставин, я не відчуваю ні страху, ні тривоги. Тільки легку цікавість і нетерпіння, ніби на мене чекає щось виняткове і захоплююче.
Й потрапляю у величезну круглу залу. Високі стелажі майже до самої стелі заповнені численними книгами. Настінні бра розсіюють пітьмі теплим м’яким сяйвом. Кілька столів розташовані півколом у центрі, й на кожному симпатична настільна лампа. Ця зала неймовірно нагадує бібліотеку, При чому саме мою улюблену бібліотеку, в яку я ходила так часто, що вже стала рідною для бібліотекарів. Мені завжди відкладали новинки до смаку, чекали з нетерпінням, коли з’явлюсь, ділились новинами книжного світу. Ця бібліотека була моїм маленьким світом, чарівним островом «Неверленд», куди тікала від тирана-батька, від матері, що ніколи не могла захистити, від усіх і усього…
Саме завдяки старенькій будівлі з високими стелями та доверху забитими книжковими стелажами, я примудрилася побувати на Марсі, читаючи Бредбері, захопиться безкрайніми просторами прерій, які описував Майн Рід, пливти на саморобному плоту по Міссісіпі разом з Гекльберрі Фіном, не здаватися, триматись до кінця разом із головним героєм “Маятник і провалля”...
І зараз, оглядаючись навкруги, я з подивом помічаю обкладинки книг, які я дуже люблю, точнісінько таких, як я їх запам'ятала. Он "Протистояння" Кінга, мною власноруч заклеєне на корінці скотчем, а у "Квентіна Дорварда" перша буква в назві повністю стерта і вже не блищить позолотою, "Пригоди хлопчика з собакою" взагалі без палітурки, але цю книгу я впізнаю з тисячі, перечитавши, щонайменше разів п'ять, якщо не більше. Де ж я таки опинилася? Ну, не повернулася ж насправді у свій рідний світ?
— Радий вітати тебе, донька Регладуїна, — гучний чоловічий голос лунає зовсім поруч і змушує підстрибнути від несподіванки. Я думала, що, крім мене, тут нікого більше немає.
Високий худорлявий стариган у сніжно-білому балахоні дуже нагадує драода з малюнка у книзі “Мертвих”. Він привітно посміхається, з цікавістю розглядаючи мене.
— Здрастуйте, — привітання виходить не голосніше писку.
— Щось шукаєш, дитино? — злегка примружується. У пломенистих яскраво-блакитних очах виграють лукаві іскорки.
Готова заприсягтись, він чудово знає, що саме я шукаю. Але якщо стародавній драод воліє пограти зі мною в таку нехитру гру, то хто я така, щоб йому заважати?
— Мені дуже потрібний камінь Міана.
Не знаю, привабить моя щирість, чи навпаки відштовхне. Але десь там, за межами затишного храму Теодор б’ється з озвірілими вихованцями Беатабаса. І часу на ввічливе розшаркування у мене немає.
— Тобі чи комусь іншому? — схиляє голову набік.
Збентежено хмурюся. Невже є якась різниця? Головне, що тут я точно за власним бажанням, хіба ні?
— І мені, і декому іншому? — підтискаю губи.
— Цьому відважному хлопцю, який супроводжував дочку Регладуїна до храму?
Древній, немов стримуючи посмішку, смикає куточком губ і змахує рукою.
А я приголомшено спостерігаю, як найближчий стелаж вкривається серпанком, стоншується, а потім і зовсім зникає. Натомість виникає величезне овальне дзеркало. Проте замість відображення в ньому бачу стародавнє капище, злегка освітлене місяцем, розсідланих коней, на лузі, та самого Теодора, що сидить біля одного з каменів. Привалившись спиною до величезного валуну, він байдуже дивиться у той отвір, у якому зникла я. Невже не вірить, що я врятую Гленна? Чи не довіряє?
Неймовірно хочеться його втішити, сказати, що все буде добре, і я навіть простягаю руку до дзеркала, але, схаменувшись, швидко опускаю.
— Не зовсім, — повертаюся до господаря цього "Незрозуміло де". — Для його сина. Він дуже хворий.
— Це бажання твого супутника, а твоє яке? — гмикає мій співрозмовник.
Відводжу очі, не в змозі дивитися на старого драода, але мимоволі знову переводжу погляд на залитий місячним світлом луг. Чому ж так боляче? Нестерпно боляче…
— А я хочу повернутися додому, — ледве чутно шепочу.
— Додому?
— Так, додому. У свій світ...
— Але ти й так удома, — несподівано ошелешує.
— Ні, ви помиляєтесь, — скрушно хитаю головою. — Я з іншого світу. І зовсім не дитя Регладуїна. Я Женя.
Не втримавшись, гірко зітхаю і кидаю з-під вій боязкий несміливий погляд. Зараз він візьме і вижене мене в шию, бо самозванці нема чого тут робити.
Але нічого такого не трапляється.
— Моя люба, запам'ятай, — ледь помітно м’яко посміхається. — Клейвоант, тобто я, ніколи не помиляється...
— Ви? — здивовано округляю очі. — Той самий Клейвоант?
Ось не чекала, якщо чесно, зустрітись із прабатьком драодів, винахідником артефакту Міана і, за сумісництвом, предком Теодора.
— Він самий, — усміхається старий, кокетливо поправляючи довгу бороду.
Ноги підкошуються чи то від втоми, чи то від потрясіння. Плюхаюсь на сідниці, але замість твердої підлоги піді мною виникає крісло. А через кілька секунд точно таке ж з'являється біля драода, і він поважно сідає на м'яке, оббите тканиною сидіння.
— Кхм… — відкашлявшись зніяковіло. — То що ви там говорили про мій дім?
— Розумієш, Женю, «дім» дуже ефемерне поняття. Ось дивись… якщо я скажу, що ти, наприклад, не уродженка своєї Землі, і навіть не Землі тієї, де ми зараз, а зовсім іншої, хотіла б туди потрапити?
— Ні, звісно ж, ні, — заперечливо мотаю головою. Навіщо мені якийсь незнайомий світ, мені й цих двох вистачає?
— Ось бачиш, — підіймає вгору палець. — Тільки тобі вирішувати, де буде твоє місце, твоя доля. Всі ми діти Всесвіту, Великої Праматері, яка дала життя першому зі світів. Інші ж — відображення Первородного Світу, які виникли внаслідок якихось факторів.
— А люди у світах теж відображення? Теж не справжні? Я не справжня? — задихаюся від раптового припущення.
— Як це не справжня? — пирхає маг. — Кожен із світів справжній, кожна людина в ньому, кожна душа, кожне втілення. Ось дивись, якщо я візьму будь-яку з книг, — підкидає руку провидець, і в його долоні відразу матеріалізується пухкий томик оповідань О.Генрі. — І вирішу, прочитавши одне з оповідань, перекласти, наприклад, іншою мовою, воно перестане бути оповіданням?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис», після закриття браузера.