Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

34

The lies don’t count, the whispers do.

Blue Oyster Cult, “The Vigil”[29]

Того вечора Страйк сам-один сидів за кухонним столом у своїй квартирці під дахом. У кріслі було незручно, а коліно ампутованої ноги боліло після кількагодинного ходіння за Татом-Вар’ятом, який сьогодні пішов з роботи і причепився до молодшого сина під час екскурсії до Музею природничої історії. Чоловік, напевно, сам був власником компанії, бо інакше його б давно вигнали за ту кількість робочого часу, яку він марнував на залякування власних дітей. А от за Платиною ніхто не стежив, ніхто її не фотографував. Дізнавшись, що до Робін їде мама, Страйк наполіг на тому, щоб та взяла три дні вихідних; він не слухав жодних заперечень, провів її до метро, наполіг, щоб вона написала повідомлення, щойно буде в безпеці вдома.

Страйка змагав сон, але він надто втомився, щоб просто встати і піти до ліжка. Друге послання від убивці збурило його сильніше, ніж він був готовий зізнатися напарниці. Посилка з ногою стала страшною подією, але тепер він розумів, що раніше плекав таку-сяку надію: Робін за адресатку обрали задля ліпшого ефекту, просто собі вигадали таке в останню мить. Але друге послання, звернене до неї (хай навіть убивця хитро підморгнув Страйку — «вона прегарна, мов нога»), сказало Страйкові, що той чоловік — хай хто це — накидає оком на Робін. Навіть назва картини на листівці, що її обрав убивця,— зображення самотньої довгоногої білявки — була зловісна: «Думаючи про тебе».

Страйк не рухався, але в ньому кипів, відганяючи втому, гнів. Він згадав біле обличчя Робін і зрозумів, що став свідком смерті її слабкої надії на те, що нога в посилці — то спонтанний вчинок навіженця. І попри це вона затято опиралася відпустці, нагадуючи, що виконання завдання від одного грошовитого клієнта часто не залишає часу на завдання від другого: Страйк не зможе як слід виконувати і те, і те, і доведеться щодня обирати, за ким стежити — за Платиною чи за Татом-Вар’ятом. Та Страйк лишався непохитним: Робін повернеться на роботу не раніше, ніж її мати поїде до Йоркширу.

Переслідувач успішно зменшив бізнес Страйка до двох клієнтів. До офісу вдруге вторглася поліція, і Страйк боявся, що про події пронюхає преса — хоч Вордл і пообіцяв, що про листівку і палець не повідомлятиме. Вордл погодився зі Страйком: так, одна з цілей убивці — звернути на детектива увагу преси та поліції, і якщо повідомити журналістів, це лише зіграє на руку злочинцю.

У маленькій кухні гучно задзвенів мобільний телефон. Глянувши на годинник, Страйк побачив, що зараз двадцять по десятій. Схопив телефон, заледве помітивши, що дзвонить Вордл, бо всі Страйкові думки були про Робін.

— Добра новина,— оголосив йому Вордл.— Ну, в певному сенсі. Він не вбив іншої жінки. Палець належить Келсі. З другої ноги. Який економний, га?

Страйк був не в гуморі для гумору і відповідав лаконічно. Коли Вордл повісив слухавку, він лишився сидіти за кухонним столом, задуманий, і слухав, як унизу по Чаринг-Кросс-роуд гуркотять машини. Тільки згадавши, що завтра вранці треба їхати до Фінчлі на зустріч із сестрою Келсі, Страйк розпочав морочливий процес знімання протезу перед сном.

Завдяки материному кочовому життю Страйк знав Лондон дуже детально, але були в цих знаннях і прогалини — і серед них Фінчлі. Він тільки і знав про цей район, що у вісімдесяті, коли вони з Ледою та Люсі їздили від сквоту до сквоту у вайтчапелах і брикстонах, там проживав електорат Маргарет Тетчер. Район Фінчлі був надто далекий від центру, щоб пасувати родині, яка їздила винятково громадським транспортом і харчувалася їжею на виніс; надто дорогий для жінки, якій часто-густо було нічим платити за електрику; то було — як одного разу сумно висловилася його сестра Люсі — таке місце, де живуть справжні родини. Побравшись з інженером-кошторисником і народивши трьох бездоганних синів, Люсі справдила свою дитячу мрію про охайність, лад і надійність.

Страйк на метро доїхав до «Вест-Фінчлі», а далі пішки пішов аж до Саммерз-лейну, бо не мав бюджету на таксі. Трохи пітніючи — було тепло — він проминав вулиці, забудовані міськими котеджами, і проклинав цей зелений район за затишність і відсутність дороговказів. Урешті-решт (минуло півгодини, відколи він вийшов зі станції) Страйк знайшов будинок Келсі Платт — менший за сусідні, потинькований, з чавунними воротами.

Він подзвонив і негайно почув голоси з-за матового скла у дверях — точно як у його офісі.

— Ой, мала, то, мабуть, детектив,— сказав голос із вимовою уродженця Ньюкасла.

— Відчини! — озвався високий жіночий голос.

За склом замаячіло щось велике й червоне. Двері відчинилися в коридор, затулений кремезним босим чоловіком у ясно-червоному банному халаті. Чоловік