Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

Хоча щоночі, коли Самір ставав таким для неї звичним та рідним, вона переконувалася, що справді ладна заради нього відмовитися від земного життя.

А щоранку емоції вщухали й тверезий розум говорив їй, що вона тут ніколи не адаптується, навіть у тілі демониці. І це якщо все пройде успішно, а гарантій таких не було.

Начебто й уважним був і турботливим, проте все одно, дні минали, а Ліна так і не прийняла остаточного рішення.

Територію Дому видимих примар Самір вирішив не показувати, занадто все там було тьмяним, сірим й похмурим – примарним, одним словом.

А от в Дім чорних каменів довелося завітати. Адже Самір хотів змінити там намісника й поставити головним Микиту, який за цей короткий проміжок здобув цілковиту довіру.

- Як я без тебе? – жалілася вірному другу Ліна, коли гостювали на тому чорному безмежжі.

- Усе буде добре, Ліно, - заспокоював її. – Ти вивчиш мову, звикнеш до мешканців цього світу. Ти адаптуєшся.

Але ні адаптації не було, ні мова не вчилася. Хоча Ліна знала, що здібності до мов у неї є. Бажання чомусь не виникало.

Коли вже збиралися відлітати в палац Саміра, то прощаюсь із Микитою, вона раптом помітила неприємну картину. Як людська душа трохи на віддалі перетягує камені з однієї купи в іншу. Тьохнуло від співчуття її серце. Намагалася роздивитися ту стражденну душу й раптом постать повернулася до Ліни обличчям. І Ліна упізнала хто це.