Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Сідаю в машину до Артура, і миттєво відчуваю ті затишок і тепло, яке виходить від нього. Він усміхається мені, заводить мотор, і ми повільно рушаємо з місця. У повітрі витає запах його парфумів, і я намагаюся заспокоїти свої нерви, вдихаючи знайомий аромат.

- Як справи? - запитує він, краєм ока поглядаючи на мене.

- Усе добре, - відповідаю я, намагаючись звучати впевнено.

Я не можу витримати його прямого погляду. Чомусь почуваюся винною в тому, що вагітна. Ніколи не думала, що потраплю в таку ситуацію. Весілля по зальоту - це не те, про що я мріяла. Але Артур відповідальний чоловік і швидше за все візьме на себе всю відповідальність. По-іншому й бути не може. Хоч іноді він і здається зовсім хлопчиськом, насправді він серйозний і заможний.

Раптом мій телефон дзвонить у сумці. Я швидко хапаю його, але через хвилювання він вислизає з моїх рук і падає між сидіннями.

- Ой, вибач, - кажу я і нахиляюся за ним.

Пальці вже торкаються телефону, коли мій погляд падає на щось блискуче на килимку біля моїх ніг. Це сережка. Я обережно піднімаю її. Це не моя сережка. Вона витончена, з камінням, яке мерехтить навіть при слабкому світлі салону машини.

- Артуре, - починаю я, повільно випрямляючись і тримаючи сережку між пальцями. Моє серце калатає, ніби я на краю прірви. - Це не моя сережка. Чия вона?

Він дивиться на сережку, і його обличчя миттєво змінюється. Від упевненого і спокійного до напруженого.

- Може підвозив когось, не пам'ятаю, - його голос низький, він невпевнено посміхається.

Моє серце стискається від болю і зради. Одна маленька сережка, знайдена в його машині, руйнує мою впевненість у нас. Я відчуваю, як сльози навертаються на очі, але я намагаюся їх стримати.

- Не пам'ятаєш? - Запитую я. Здається, намічається наша перша сварка. І це шалено неприємно. Емоцій ще додає новина про мою вагітність, яку я поки що ні з ким не можу обробити. - Ти так часто підвозиш жінок, що не можеш пригадати кого саме і коли?

Артур дивиться на мене, здається, він шукає правильні слова. У його очах - коливання. Нарешті, він глибоко зітхає і здається:

- Це сережка Міли. Ми зустрілися кілька днів тому обговорити деякі ділові моменти. Це взагалі не те, що ти собі придумала, Таню...

Я перебиваю його, не в силах більше слухати виправдання.

- Ділові моменти? У твоїй машині? - мій голос звучить різкіше, ніж хотілося б. Серце болісно стискається при думці про те, що він міг брехати мені.

- Таню, я розумію, як це виглядає, але це справді була просто робота. Нічого особистого. Я не хотів тебе образити або змусити сумніватися в наших стосунках, - Артур міцно стискає кермо, немов намагаючись контролювати хвилювання.

- Але це змушує мене сумніватися, - мої слова вириваються з грудей. - Щоразу, коли виникає ця Міла, я відчуваю, як між нами споруджується стіна. І тепер це...

Артур обертається до мене.

- Я не хотів, щоб між нами виникали секрети, - він говорить тихо, і в його голосі чути відчай. - Я кохаю тебе, Таню. І тільки тебе. Міла - це просто друг, партнер, називай як хочеш. Я ніколи не подивився б на неї, як на жінку.

У його словах читається щирість, і я відчуваю, як моє обурення починає згасати, але залишається почуття образи.

- Вибач за спалах гніву, Артуре, але... - кажу я, намагаючись придушити хвилювання.

Артур киває, його погляд сповнений болю.

- Я розумію, Таню. Ревнощі - це нормально. Адже це означає, що ти відчуваєш до мене те саме, що і я, - він повільно торкається моєї руки.

- Артуре, я... - хочу зізнатися, що вагітна, але замовкаю. Не можу вичавити з себе цих слів.

- Що, кошеня? - ковзає по мені поглядів.

- Я кохаю тебе, ти знаєш? - замість одного зізнання, звучить інше.

Артур гальмує на червоне світло, тягнеться до моїх губ і дарує легкий поцілунок.

- Це саме те, що мені хотілося б зараз почути, - каже тихо, його голос змушує вкритися мурашками.

Я вирішую  розслабитися. Насолодитися цим вечором поруч із ним, не думаючи ні про що. Нехай час на цю ніч зупиниться, а завтра я подумаю як сказати йому про вагітність.