Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

У кімнаті пахло бензином — мабуть, тут чистили одяг.

Я ретельно оглянув будинок і дійшов висновку, що господар живе сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян і липучого пластиру.

Спершу я хотів напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але щоб змити грим і стати невидимим знову, знадобився б скипидар, іще дещо і доволі багато часу. Зрештою я вибрав ніс — трохи кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас, — сині окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов, але її можна було купити потім; тимчасово я надягнув плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, довелося задовольнитися господаревими черевиками, хоча вони й були на мене завеликі. У касі крамниці лежали три соверени й шилінгів тридцять срібла, а в шафі я знайшов вісім фунтів золотом.

Отже, я міг вирушати.

Але я знову завагався. Чи дійсно мій вигляд пристойний? Я пильно оглянув себе у маленькому дзеркальці, намагаючись знайти якийсь ґандж, але все ніби було гаразд. Вигляд, звичайно, я мав кумедний і скидався на жебрака, проте є ж на світі і такі люди.

Я прихопив із собою дзеркальце, зійшов униз, почуваючись уже більш впевнено, опустив штори і ще раз оглянув себе в трюмо. Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши господаря самотужки вибиратись із простирадла.

Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.

Невидимець замовк.

— Вам було байдуже, що сталося з господарем? — запитав Кемп.

— Я не знаю, що з ним сталося. Мабуть, вибрався. Вузли, щоправда, я зав’язав міцні.

Він замовк, підвівся і підійшов до вікна.

— А що трапилося, коли ви вийшли на Стренд?

— О, я відчув розчарування! Я гадав, що неприємності минулися, що тепер я можу робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я вважав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: хоч би що я зробив, досить було мені скинути одяг, і мене б ніхто не побачив. Затримати мене не міг ніхто, гроші я міг брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі свято, а тоді зняти кімнату в готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя... Тепер просто ніяково, коли думаю, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовив полуденок, та раптом мені спало на думку, що я не можу їсти, не відкриваючи обличчя! Я таки зробив замовлення, але сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так розчаруватися...

— Так — ні, — відповів Кемп. — Але уявити ваші почуття я можу.

— Я був ладен повбивати тих ідіотів! Я був знесилений від голоду... Нарешті я зайшов до іншого ресторану і замовив кімнату, пославшись на те, що в мене спотворене обличчя. На мене подивилися з цікавістю, але, звичайно, їм не було до цього діла, і я зміг поїсти. Їжа була не дуже добра, але я лишився задоволений. Поївши, я запалив сигару і став думати, що робити. А надворі буяла завірюха.

Що більше я думав, то ясніше розумів, яке безглуздя — бути невидимим у людному цивілізованому місті з вогким і холодним кліматом. Коли я планував свій експеримент, мені ввижалися тисячі переваг, і жодна з них не втілилася в життя. Я думав про все, чого тільки може побажати людина. Невидимість і справді давала змогу це все здобути, але ж не давала змоги з цього скористатися. Честолюбство? Який сенс у високому званні, коли тебе ніхто навіть не побачить? Кохання? Який сенс у прихильності жінки, якщо вона обов’язково виявиться Далілою? Мене не ваблять ні політика, ні слава, ні філантропія, ні спорт. Що ж залишалось? Заради чого я обернувся на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінґу? — спитав Кемп, боячись, щоб гість не урвав своєї роповіді.

— Я поїхав туди працювати. У мене жевріла надія... Я і тепер думаю про це... Про те, щоби повернутися назад, до свого колишнього вигляду... Коли я захочу, коли я зроблю все, що хотів зробити невидимим. Ось про це я й хотів би розповісти вам.

— Ви відразу поїхали до Айпінґа?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх нотаток, чекову книжку, купити білизну й замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу досягти своєї мети... Розрахунки я покажу вам, щойно дістану книжки. Отже, я поїхав. Я досі згадую ту завірюху і мороку з моїм носом — треба ж було берегти його, щоб він не змокав!

— А позавчора, — перебив Кемп, — коли вас викрили, ви трохи... Судячи з газет...

— Так, трохи... Може, я вбив того дурного констебля?

— Ні, він ніби одужує.

— Його щастя... Мені направду урвався терпець. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а крамар?

— Ніхто не помирає, — відповів Кемп.

— Про бродягу я цього ще не скажу, — зі злостивою посмішкою зауважив Невидимець. — Такі люди, як ви, Кемпе, навіть не уявляють, що таке гнів! Працювати протягом років, планувати, обдумувати — і раптом наштовхнутися на якогось ідіота... Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так піде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

Розділ XXIV

План не вдався

— А що ми робитимемо зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до гостя, щоб той не міг побачити трьох чоловіків, які підіймалися на пагорб — надто повільно, як здавалось Кемпові.

— Що ви збирались робити? У вас була мета?