read-books.club » Сучасна проза » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

133
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Історія втечі та повернення" автора Елена Ферранте. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 115
Перейти на сторінку:
груді, довго смоктала і довго спала. Тому в ті перші дні після повернення з клініки багато спала і я, а П’єтро, як не дивно, займався домом – прибирав у помешканні, ходив по покупки, куховарив, готував купання Ельзі, пестив Деде, яку геть приголомшило народження сестрички і від’їзд бабусі. Біль у нозі раптом вщух. І я вже загалом заспокоїлась, коли якось одного пізнього пополудня я прилягла поспати, а мій чоловік прийшов і розбудив мене. «Тут телефонує твоя подруга з Неаполя», – сказав він. Я побігла до телефона.

Ліла довго теревенила з П’єтро, а мені сказала, що не може дочекатися, коли познайомиться з ним особисто. Я слухала її дифірамби неохоче – П’єтро завжди був дуже люб’язний з тими, хто не належав до світу його батьків, – а вона знай зволікала, базікаючи тоном, сповненим нервозних веселощів, і мені хотілося закричати: я віддала тобі себе на поталу, то поквапся, говори, книжка була у тебе тринадцять днів, скажи мені, що ти про неї думаєш. Натомість я всього лиш різко перебила її:

– Прочитала?

Вона посерйознішала.

– Так.

– І що?

– Хороша книжка.

– Хороша в якому сенсі? Вона тебе зацікавила, розважила, викликала нудьгу?

– Зацікавила.

– Наскільки? Дуже, не дуже?

– Дуже.

– Чому саме?

– Цікавий сюжет, хочеться читати далі.

– І що?

– Що – що?

Я аж закам’яніла:

– Ліло, мені конче треба знати, чого варта ця річ, яку я написала, і ніхто інший, крім тебе, не може мені цього сказати.

– Я це й роблю.

– Ні, неправда, ти дуриш мене – ти ніколи ні про що не говорила так поверхово.

Запала тривала тиша. Я уявила, як вона сидить, поклавши ногу на ногу, біля потворного столика, на якому стоїть телефон. Можливо, вони з Енцо тільки-но повернулися з роботи, можливо, Дженнаро грається десь там поблизу. Вона сказала:

– Я ж тобі казала, що розучилася читати.

– Не в цьому річ: річ у тім, що ти мені потрібна, а тобі начхати.

Знову тиша. Тоді вона пробурмотіла щось, що я не зрозуміла – можливо, то була лайка. Потім вона жорстко, ображено сказала: «Я роблю свою роботу, а ти робиш свою, чого ти хочеш від мене, це ж ти вчилася в університетах, це ти знаєш, якими мають бути книжки». Тоді голос її зламався, і вона майже закричала: «Тобі не слід писати про таке, Лену, ти не така. Те, що я прочитала, не має з тобою нічого спільного, це погана, погана, погана книжка, і попередня теж була погана!»

Отак. Вона говорила швидко, якимись здушеними реченнями, немов її дихання раптом затверділо в неї в горлі і важко виривалося назовні. Мені заболіло в животі, під грудьми, гострий біль наростав, але не тому, що саме вона сказала, а як вона це говорила. Вона схлипувала? Я схвильовано вигукнула: «Ліло, що з тобою, заспокойся, ну ж бо, дихай глибоко!» Вона не заспокоїлася. Так, вона плакала, і її схлипування відлунювали в мене у вусі з таким стражданням, що мені навіть не заболіло оце її «погана, Лену, погана книжка», ані не образило те, що вона й першу мою книжку – книжку успішну, яка мала такі хороші продажі, але про яку вона так ніколи й не висловилася – вважає невдачею. Заболів мені її плач. Я була не готова, такого я не сподівалася. Хай би краще це була злостива Ліла з її жовчним тоном. Але ні, вона ридала і не могла стриматися.

Я розгубилася. Ну й що, думала собі я, ну написала я дві погані книжки, але кого це обходить – набагато гірше, що вона впала в такий розпач. Я тихо мовила: «Ліло, чому ти плачеш, це мені треба плакати, припини». Але вона заволала: «Бо ти дала мені це прочитати, бо примусила сказати, що я про це думаю, мені не треба було тобі цього говорити». А я їй: «Ні, я рада, що ти мені це сказала, присягаюсь». Я хотіла, щоб вона заспокоїлася, але вона не могла опанувати себе й кидала у мене безладними фразами: «Не давай мені більше нічого читати, це все не для мене, я чекаю від тебе чогось надзвичайного, я впевнена, що ти можеш краще, я хочу, щоб було краще, я цього найбільше бажаю, бо хто тоді я, якщо ти не найкраща, хто я така?» Я шепотіла їй: «Не хвилюйся, завжди кажи мені те, що думаєш, тільки так ти можеш мені допомогти, так ти допомагала мені з дитинства, без тебе я ні на що не здатна». І врешті її схлипування стихли, вона пробурмотіла, шморгаючи носом: «І чому це я розревілася, от дурепа». Вона засміялася: «Я не хотіла засмучувати тебе, приготувала цілу промову, таку позитивну, уяви собі, я навіть її записала, хотіла справити на тебе враження». Я попросила надіслати мені її й сказала: «Можливо, ти краще від мене знаєш, що мені писати». І ми перестали говорити про книжку, я розповіла їй про народження Ельзи, ми говорили про Флоренцію, про Неаполь, про холеру. «Яка там холера, – іронічно мовила вона, – нема ніякої холери, є тільки звичайний безлад і страх померти в лайні, страху більше, ніж його причин. Причин нема жодних, наїмося лимонів і ніхто більше не всреться».

Тепер вона говорила без запинки, майже весело, немов тягар з пліч скинула. Тоді я знов почала усвідомлювати, в якому глухому куті опинилася: двоє малих дітей, майже весь час відсутній чоловік, невдала книжка, але мене це не гнітило, навпаки, я почувалася легко й сама повернулася до теми моєї невдачі. Мені хотілося сказати щось на кшталт: нитка між нами обірвалася, та рідина, яка позитивно на мене впливала, витекла геть, і тепер я справді самотня. Але цього я їй не сказала. Натомість повним самоіронії тоном зізналася, що за зусиллями, яких я доклала, пишучи цю книжку, лежало бажання поквитатися з нашим районом, що мені здавалося, ніби таким чином я зображаю великі переміни, які відбуваються навколо нас, що певним чином сюжет мені підказала історія про дона Акілле і матір Солар. Вона розсміялася. І сказала, що опису огидного обличчя життя не достатньо, щоб із цього вийшов роман. Якщо не збагатити його уявою, то вийде не правдиве обличчя, а лиш машкара.

76

Важко сказати, що зі мною діялося опісля. І досі, коли я згадую цю нашу телефонну розмову, мені нелегко осягнути всі наслідки Лілиних схлипувань. Напружившись, пригадую насамперед щось схоже на безглузде моральне задоволення, немов цей її плач, підтвердивши її почуття до мене і

1 ... 72 73 74 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"