Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Якщо буде ще одна дівчинка, як ти її назвеш?
Мені було не до того, нога мені боліла, і я, не задумавшись, відповіла:
– Ельзою.
Вона спохмурніла, і я занадто пізно усвідомила, що вона сподівалася іншої відповіді – мовляв, Деде ми дали ім’я матері П’єтро, а якщо знов народиться дівчинка, ми дамо їй твоє ім’я. Я неохоче почала виправдовуватися. Сказала: «Ма, спробуй мене зрозуміти, тебе звати Іммаколата, я не можу так назвати свою доньку, це ім’я мені не подобається». Вона пробурмотіла: «Чому ж? Чим ім’я Ельза краще?» Я відповіла: «”Ельза” схоже на “Елізу”, в разі чого дам їй ім’я своєї сестри, це мало б тебе задовольнити». Більше вона мені й слова не сказала. Як мені все це набридло. Спека ставала дедалі нестерпнішою, я стікала потом, не могла терпіти свій важкий живіт, не могла терпіти свого кульгання, не могла терпіти нічого, нічого, нічого.
Урешті, незадовго до обіду, зателефонувала Аделе. У її голосі не було звичного іронічного відтінку. Говорила вона повільно й серйозно, відчувалося, що кожне слово коштує їй зусиль. Довгими манівцями і з численними застереженнями вона сказала, що книжка погана. Але коли я спробувала стати на захист свого роману, вона перестала шукати формулювання, які б мене не образили, і почала висловлюватись прямо. Головна героїня несимпатична. Інші персонажі геть карикатурні. Ситуації та діалоги манірні. Стиль претендує на те, щоб бути сучасним, а насправді він лише неохайний. Уся ця ненависть неприємна. Фінал неоковирний, у стилі спагеті-вестерну, усе це недостойне мого розуму, освіти, таланту. Я мовчки до кінця вислухала її критику. Врешті вона сказала: «Попередній роман був живий і актуальний, а цей старий за змістом і такий претензійний за стилем, що всі його слова здаються порожніми». Я тихо сказала: «Може, у видавництві до нього будуть прихильніші». Вона холодно відповіла: «Якщо хочеш, надішли їм, але я впевнена, що вони його не публікуватимуть». Я не знала, що сказати, і пробурмотіла: «Гаразд, я подумаю, бувай». Але вона мене затримала, швидко змінила тон і почала тепло говорити про Деде, мою матір, мою вагітність, про Маріарозу, яка дуже її сердила. Тоді спитала мене:
– Чому ти не дала П’єтро почитати роман?
– Не знаю.
– Він міг би тобі щось порадити.
– Сумніваюсь.
– Його думка тебе не цікавить?
– Ні.
Пізніше, зачинившись у своїй кімнаті, я впала в розпач. Це було так принизливо і нестерпно. Я майже нічого не їла й заснула із зачиненим попри спеку вікном. О четвертій пополудні в мене сталися перші перейми. Я нічого не сказала матері, взяла вже давно приготовану сумку, сіла за кермо автомобіля і поїхала до клініки, сподіваючись померти дорогою разом із другою дитиною. Однак усе пройшло чудово. Болі були сильні, але за кілька годин я народила ще одну дівчинку. Уже наступного ранку П’єтро щосили намагався вмовити мене назвати нашу другу доньку на честь моєї матері. Йому здавалося, це було б належне виявлення пошани. Я перебувала в жахливому настрої, сказала, що мені набридло слідувати традиціям, і наголосила, що дівчинку варто назвати Ельзою. Повернувшись додому з клініки, я найперше зателефонувала Лілі. Я не сказала їй, що тільки-но народила дитину, а спитала, чи можна надіслати їй роман.
Якусь мить я чула її легкий подих, а тоді вона пробурмотіла:
– Прочитаю його, коли вийде.
– Мені негайно потрібна твоя думка.
– Я вже бозна-відколи жодної книжки не розгортала, Лену, я більше не вмію читати, нездатна до цього.
– Дуже тебе прошу.
– Першу книжку ти просто видала і все. Чому цю так само не можеш?
– Бо перша книжка навіть не здавалася мені книжкою.
– Можу лише сказати, чи мені подобається.
– Гаразд, цього буде досить.
75
Коли я чекала, поки Ліла прочитає роман, надійшла новина, що в Неаполі холера. Мати аж надто розхвилювалася, тоді стала неуважною й врешті розбила мою улюблену супницю, і це був знак, що їй пора додому. Я відразу відчула, що хоч холера теж стала причиною цього рішення, не останнє місце мала й моя відмова назвати на її честь другу доньку. Я намагалася затримати її, але вона все одно мене покинула, коли я ще не очуняла від пологів і в мене боліла нога. Вона більше не хотіла жертвувати місяці свого життя мені, своїй дитині, яка не знає ні пошани, ні вдячності. Вона воліла померти від холерного вібріону разом із чоловіком і своїми добрими дітьми. Проте до самого свого відходу вона не облишила стриманості, якої я від неї вимагала: не скаржилася, не бурчала, не дорікала мені нічим. Охоче погодилася, щоб П’єтро відвіз її на вокзал автівкою. Вона відчувала, що зять любить її, і, ймовірно, – так я думала – вона завжди стримувалася не для того, щоб зробити мені приємність, а щоб не осоромитися перед ним. Зворушилася вона лише тоді, коли довелося розлучатися з Деде. На сходовому майданчику спитала своєю вимушеною літературною мовою: «Тобі шкода, що бабуся їде?» Деде, яка сприймала цей від’їзд як зраду, надулася і відповіла: «Ні».
Я розсердилася більше на себе, ніж на неї. Відтак мене охопило нестримне бажання самознищення, і через кілька годин я звільнила Клелію. П’єтро здивувався й стривожився. Я роздратовано сказала йому, що втомилася вислуховувати то маремський акцент Деде, то неаполітанську вимову матері – я хотіла знов бути господинею у своєму домі і матір’ю своїм дітям. Насправді я почувалася винною й хотіла покарати сама себе. Я з розпачливою насолодою віддалася думці, що діти, домашні обов’язки і біль у нозі врешті остаточно мене замучать.
Я не мала сумнівів, що з Ельзою я переживу не менш жахливий рік, ніж той, який пережила з Деде. Але, може, тому, що я вже мала певний досвід з немовлям, а може, тому, що звиклася з думкою, що я погана мати, і не прагнула досконалості, дівчинка відразу без жодних проблем припала до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.