Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Ти ще не зрозуміла? Мені потрібна ти! – дивлячись в його приголомшливі сірі очі я розуміла, що він каже правду, - Тільки ти! Назавжди, маленька. Навіки!

Я перестала плакати та в абсолютному очманінні дивилася на Влада. Що? Одночасно з тим як сенс сказаного повною мірою доходив до моєї свідомості, я поступово сповзала з його колін. Чомусь саме зараз я повністю вірила його словам. Як не дивно, Влад не заважав. Розтискаючи сталеві обійми, він напружено очікував моєї реакції. І я його не розчарувала! Голосно, надривно, до сліз розсміялася. Я його вже не боялася. Навпаки, відчувала якусь неймовірну владу над ним.  

Сміх був нічим іншим як істерикою. Я прекрасно це розуміла. Розумів це і Влад, а тому спокійно очікував закінчення нападу, не роблячи жодних спроб мене заспокоїти. Вираз його обличчя був повністю незворушним та лише злегка насуплені брови видавали легку напругу.

А я сміялася та не могла зупинитися. З очей текли сльози. Усе! Завіса! Більше мене вже нічим не здивуєш!

- Тобі потрібна я? З яких це пір? - ледве видавила із себе. - Ну ж бо добий мене!

Влад мовчав, пильно роздивляючись мене, стоячу за метр від нього та схрестивши руки на грудях. На відміну від мене він був повністю розслаблений, відкинувшись на ліжко на ліктях.  

- Давай розглянемо ситуацію з моєї сторони. Рік тому ти трохи розважився зі мною, а потім безслідно зник, вдавши мертвого. Несподівано побачивши мене у себе на крутій вечірці напівкровкою, ти віддав мене своїм ворогам, для показової страти. З’явився на цій страті, влаштувавши криваву бійню, забрав якийсь безглуздий перстень та між іншим вивів звідти мене, як... Як ти сказав? – вдаю вигляд, що задумалась, - А! Згадала! Як плату за моральний напряг. Наче тобі це мимохідь спало на думку. А тепер ти заявляєш мені, що я тобі потрібна. Чого ти домагаєшся, Владе? Чи правильно казати Владаре? Звести мене з розуму? - продовжуючи уїдливо, цікавлюсь я.

- Ні, Лізо! Ти потрібна мені душевно та фізично здоровою. І Влад підійде і Владар, - мені подобається як ти промовляєш моє ім’я.

- Я не розумію тебе.

- Бачиш, як усе добре склалося, - чомусь мені здалося, що він ретельно добирає слова, - Ти майже безсмертна. Я навіть вдячний Алексіосу за такий щедрий подарунок.

- І тому ти так легко відправив нас на смерть до Істинних?

- Алексіоса та його подругу так. Іноді неможливо обійтися без жертв. Ти ж із самого початку була в цілковитій безпеці. Так потрібно було, Ліза.

- Потрібно було вбивати ні в чому не повинних Служителів? – не вірячи прошепотіла я.

- Повір мені, невинного в тій будові жодного не було. Але так, у ситуації, що виникла, вони були не при ділі, - Влад втомлено зітхнув, - Іноді так доводиться чинити.

Я, схоже, зараз не могла адекватно реагувати на слова Влада! У голові ніби щось клацнуло, вимикаючи розум. З люттю я накинулася на нього та, осідлавши, почала з усієї дурі бити кулаками по обличчю. Кілька миттєвостей він не ворушився, дозволяючи себе лупцювати. Але потім раптом різко перевернув на спину та стиснув мої руки, витягаючи їх над головою. Навис наді мною, блокуючи тим самим будь-які рухи. Відчувши зрадницьке тремтіння по тілу, я з люттю почала безуспішно вириватися. Господи, та що ж він за істота така і всередині і зовні? На обличчі не залишилося жодної відмітини від моїх недавніх досить неслабких ударів!

- Не потрібно. Лізо, будь-ласка, ти робиш собі боляче! - тихе ласкаве прохання змусило мене заспокоїтися. А потім із незрозуміло де взятою силою вирватися та відлетіти в інший кінець кімнати. Підозрюю, що він просто відпустив мене! Такої каші в голові не було навіть після мого перетворення.

- Ти чудовисько! - прошепотіла я.

- Так! - погодився він. - Але не для тебе.

З цими словами, Влад піднявся з ліжка та почав повільно рухатися в мій бік.

- Не підходь! - попередила я, роблячи крок назад та впираючись у стіну.

Дивлячись, що він не реагує, я вирішила зайти з іншого боку.

- Можу тебе розчарувати! - голос не слухався та звучав із противним хрипом. - Якщо ти не в курсі - напівкровки не живуть особливо довго! Тож я не безсмертна.

Влад продовжував наступати зі звичками хижака, який нарешті загнав свою жертву в пастку.

- Ти мене не уважно слухала, Лізо. Поки що ти майже безсмертна! - заворожуюче повідав він, наздоганяючи мене.

Сильні руки плавно вперлися в стіну по обидва боки від моєї голови. Губи м'яко торкнулися скроні, викликаючи тремтіння.

- Ти. Будеш. Жити. Вічно! - пообіцяв Влад, посилаючи по тілу хвилі мимовільного бажання.

Він знову був занадто близько. Занадто ніжний! Думки губилися! Його запах позбавляв волі. Лише кілька сантиметрів розділяли наші тіла. Так близько і так далеко!  І так вабило піддатися спокусі.

- І в чому моя особливість? - усе ж зуміла прошепотіти я.

Влад, немов знущаючись, провів доріжку поцілунків від скроні до кінчика губ, стираючи сльози. Я розплавилася.

- У тому, що ти моя! - жаркий подих у губи туманив розум.

Досить! Де вона, всіма хвалена, сила волі? Пора б їй уже нагадати про своє існування!