Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

       Богдан.

- Кхе-кхе! - Чую поряд з собою, відриваю погляд від монітору, повертаючи голову, і бачу перед собою Лілію! 

- Привіт! - Здороваюся, відсуваю крісло на коліщатках від столу, повертаючись в її бік, складаю руки на грудях. 

      Стоїть, переминаючись з ноги на ногу. 

- Ось! - Простягає мені піджак, кладе річ на мої коліна. - Богдане!...

- Що? 

 В неї зарум’янене личко,  очі ще й досі сонні.

- Якщо наговорила щось зайве! То… 

- Нічого такого! - Знизую плечима. 

- Правда? - Зраділа і помітно пожвавішала після моїх слів. 

       Напевно, з вчорашньої вечірки пам'ятає не дуже багато. 

      Тим часом колеги почали перезиратися, блаженно спостерігаючи за нашою розмовою. Чи чути їм про що саме ми говоримо? Навряд, а от сам факт, що ми ближче один до одного викликає неабиякий ажіотаж та заздрісні зітхання. Чому я вирішив, що саме заздрісні? Ну може тому, що не впевнений, що всі навколо стовідсотково задоволені тими стосунками які в них є на даний момент. Кожен мріє про свій шматочок романтики, слідкуючи за іншими, як за улюбленим серіалом. 

      Деякі навіть про роботу забули і нахилилися так, щоб краще нас бачити, або ж почути хоч щось з нашої розмови. Нам вже подумки приписали роман,  одружили й вгадують скільки буде діточок і на кого вони будуть схожі!

- То може каву в обід? - З надією в голосі запитала вона. 

      Занадто багато свідків, щоб ось так зараз відшити, повідомивши що в мої плани зовсім не входить заводити стосунки. Тож хай буде кава. Розставлю вже тоді всі крапки над “і”.

- Добре! - Киваю, і від моїх слів Ліля аж підскочила від радості. 

     Тепер її чекатиме ще сильніше розчарування.  Насправді це дуже прикро, коли ось таке неспівпадіння.  Коли душею не прикіпаєш до людини, не відчуваєш тої шаленої хімії і бажання до нестями. Чому ми взагалі закохуємося в людей, які апріорі не можуть відповісти нам взаємністю? Чи то в нас спрацьовують якісь первісні інстинкти завоювати будь-якою ціною об'єкт нашого нестримного бажання? 

      Віка.

     Привіт, мій любий щоденнику! До Різдва залишаються лічені дні. Завдяки сесії та ще й роботі, її ж ніхто не відміняв, вдалося хоч трішки відволіктися від питань душевних. А зараз коли ось-ось почнуться канікули, знову стає не аби як гидко лишатися наодинці зі своїми думками. 

    Ще страх: сильний, шалений, аж до нудоти. Що я скажу коли ненароком побачу його? Як поводитися? Насправді, все досить складно і сумно водночас. 

     Богдан знайшов розраду в інших обіймах. Може таки нарешті щасливий. Я ж, повернуся до рідної домівки з хлопцем. І хай нас об'єднує лише дружба, але ж про це ніхто не знає. Жодна жива душа. 

     Запхала щоденника у валізу, зверху поклала  ще деякі теплі речі.

     В кімнату зайшла Сабіна з двома горнятками духмяного трав’яного чаю.

- Ти точно на мене не ображаєшся, що я до Києва запросила Юліана? - Перепитала, бо дійсно дуже ціную нашу з нею дружбу.

- Звичайно ні! - Вона ніжно посміхнулася й сіла на кутик мого ліжка. - Вчора Януш запросив Різдво відсвяткувати з ним і його родиною. - Сабіна почервоніла.

- Це чудово! - Обійняла подружку за плечі. - Я дуже рада за Вас. 

      Юліан заїхав за мною через півгодини. Попрощалися з Сабіною і разом поїхали на вокзал. 

     Вокзал був переповнений. Всі намагалися дістатися домівок де їх чекали рідні, адже католицьке Різдво вже через декілька днів. Це до сьомого січня ще купа часу. Така вже в нас різниця у святкуваннях. 

     Попереду два тижні в Києві. Якими вони будуть? Серце знову пришвидшилося неймовірно. Мовчки поглянула на Юліана, який своєю широкою спиною захищав мене від натовпу. Стиснула в руці ручку від своєї валізи. 

- Щось виглядаєш ти не дуже! - Обвів мене поглядом, примруживши очі. - Все буде добре! - Поклав свою долоню на моє плече. - Якщо твоє, то лишиться твоїм! - Прошепотів, розуміючи моє мовчання, знаючи навіть самі потаємні страхи та бажання.

- Це все самонавіювання і омана! - Сумно зітхнула. - В нього вже своє життя. Це в мене ще й досі болить. 

- Зробиш висновки коли побачиш його вживу! Може ти подумаєш, та навіщо він мені здався! - Спробував підбадьорити Юліан. 

- Ти в це віриш? - Гірко посміхнулася.

- Поживемо - побачимо! Здається наш автобус! - Він показав пальцем в бік транспорту, що повільно розгойдуючись, прибував до нашого перону. - Ходімо! - Підхопив наші валізи. 

     Чим менша відстань лишалася до домівки тим більша тривога мною опановувала. 

     Юліан мирно посапував поряд, поклавши голову на моє плече.

     Здається час тягнеться неймовірно повільно. Наче стрілка годинника має зворотній відлік. 

    Ще й від нервового збудження ніяк не можу стулити очей і хоча б трішки поспати. Лишається витріщатися у темряву за вікном. 

     Київ зустрів похмурою погодою і дрібним сніжком. 

     На вокзалі чекала ціла “делегація”: батько, тітка і дядько - батьки Валерії, Лєра власною персоною, ще й близнята. 

    І це при тому, що наголосила батькові щоб нікому не казав! Тільки й того, що оголошення не запостив ніде.