Читати книгу - "Не кохай мене , Ольга Джокер"

***
Я остигаю не відразу. Приблизно, коли розношу половину кімнати.

Встигаю дістати дорожню сумку, з якою вперше сюди приїхала, і заштовхати туди частину одягу. Все не поміщається, тому що за той час, що я живу у Ярослава, встигла поповнити свій гардероб. Це Жаров мене спонсорував. Вручив карту, сказав, що я можу витрачати рівно стільки, скільки вважаю за потрібне. Оскільки багато мого одягу залишилося у матері в селищі, я скористалася пропозицією Яра. Звичайно ж, не дуже нахабніла. Я знаю ціну грошам і чудово розумію, як дорого коштує моє лікування.

Змахнувши пасмо волосся, яке раз у раз лізе в очі, я осідаю на підлогу і дістаю телефон. Відкриваю робочу сторінку в соціальній мережі, довго гортаю її і ніяк не можу зрозуміти, що не так. Як, чорт забирай, Радміла здогадалася, що це я? У нікнеймі немає натяку на ім'я. Я підписана draw worlds, що означає "намальовані світи".

У підписках світиться лише двоє людей. Усміхаючись, відкриваю. Ну звичайно ж! Це Жека та я. Ось як Міла здогадалася. Софія Валенцова, а у дужках Жарова. Тут і до бабки не ходи, щоб скласти пазли докупи.

Відкинувши у сторону телефон, хитаю головою. Нерозумно, мабуть, піти після того шляху, який я пройшла. Та й який для цього привід?

Ярослав мене поважає? Так.

Піклується? Теж так.

Намагається, щоб мені було комфортно? Так, так й ще раз так!

Зраджує? Так він і не присягався мені у вірності. Ні разу за все наше спільне життя! Але від думки, що він торкався іншої, цілував і брав її – розриває на шматочки. Варто лише прикрити очі й уявити їх разом – Радмілу та Ярослава. Більш ідеальної пари і уявити складно! Якби в мене була можливість опинитися на місці Міли, я б не роздумуючи обрала Яра. В будь-якій ситуації. Завжди. Але я, на жаль, не вона.

Шумно видихнувши, встаю з підлоги та оглядаю безлад у кімнаті. На те, щоб зібрати одяг у шафу, у мене не вистачає моральних сил, бо я все ще на роздоріжжі. Я зроблю це потім, коли точно визначусь.

Включивши свою улюблену метал-групу, беру пристрої для занять і починаю посилено розробляти ногу з кожною секундою нарощуючи темп і не шкодуючи себе. Інакше навіщо все це?

Музика врізається в барабанні перетинки, мені стає жарко, а в роті пересихає. Господи, як сильно я хочу прискорити тренування з тенісу. Взяти в руку ракетку, поїхати на матч. Рознести в пух і порох суперницю на секунду уявляючи, що це Радміла. І хоч у чомусь втерти їй ніс.

Пісня припиняється настільки несподівано, що я не одразу розумію, в чому справа. Закінчивши планку, плюхаюсь на підлогу і дивлюся у сторону дверей. Щоки спалахують, тому що Ярослав стоїть у дверях, сунувши руки в кишені штанів і уважно обводить поглядом мою спальню.

- Що в тебе з настроєм? - Запитує він, зупинившись на мені.

Яр як завжди шалено красивий і стильний. Відірватися неможливо. У чорних ділових штанах та сорочці, рукави якої він закотив до ліктя, бо на вулиці сьогодні неймовірно спекотно.

- Все чудово, — роздратовано відповідаю. - Наводила порядки.

- А здається, навпаки.

- Я перервалася на тренування. Скоро приберу.

Вставши з підлоги, поправляю короткі шорти. Яр продовжує вирячитися і чекати від мене пояснень. Я гадки не мала, що він так рано повернеться. На годиннику всього сім. До восьми я встигла б засунути свій одяг у шафу, щоб Ярослав нічого не помітив. Тому що найменше я хотіла б отримати від нього чергове нагадування про свою безправність у його особистому житті. З ким спить? Як часто? Не моя справа. Я знаю, що я пам'ятаю. Але я не робот і нічого не можу з собою вдіяти. Надто близько приймаю до серця.

Підхопивши чисту футболку, що валяється біля ліжка, прямую на вихід. Мені б прийняти душ і трохи охолонути, а потім розігріти вечерю на двох, але Яр упирає руку об одвірок і загороджує мені дорогу.

- У чому річ, Соня? - Запитує він невдоволеним голосом.

- Ні в чому. Дай пройти.

- Послухай, я сьогодні заморився на роботі. У мене немає бажання і сил надто довго тебе допитувати. Тож кажи.

Його тон зачіпає.

Але я піднімаю погляд на Ярослава і тільки зараз я помічаю, що він справді виглядає втомленим. Похмурий, напружений. Очі згаслі. Виразно видно червону судинну сітку. Внутрішній голос підступно шепче, ніби Яр банально не може розірватися на всіх своїх жінок. Тому й утомився. Бо за одну взяв відповідальність, а іншу кохає. Але я глушу голос усередині себе і щиро жалкую Яра. Хочеться сказати йому правду. Що мені боляче, що не вивожу. Я й подумати не могла, наскільки з ним буде складно.

- Соня, ти плачеш, — зітхає Ярослав. – Чому?

Він прибирає руку з дверного отвору, але не дає пройти, а чогось притягує мене до себе. Мої пальці розмикаються, футболка із зображенням діснеївського мишеня падає на підлогу.

Від несподіванки я втикаюсь носом у груди Ярослава і завмираю. У вухах стоїть дивний гул, а серце б'ється об ребра, наче шалене. Таке відчуття, що Яр відчув, чого я хочу зараз найбільше у світі. Його близькості та тепла.

- Я не плачу, — відповідаю тихо.

- Брешеш. В чому справа?

Я вдихаю аромат його одеколону, зазначаю, що жодних квіткових ноток не виявлено і намагаюся заспокоїтись. Досягти близькості від Жарова я хотіла, як завгодно, але не сльозами. Адже жалість – це останнє, що мені потрібно.