Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Янне підійшов до каміна, штурхнув залізним прутом у попіл. Заіскрилося.

— Ще вранці палили, — буркнув. — Вісімнадцять нар. Але лише шість із ковдрами. Встигли з’їсти сніданок. Потім зникли.

Бубнів короткі, урвані фрази. Радше думав уголос, ніж хотів їй щось переказати. Кайлін тільки зараз звернула увагу на те, що в приміщенні були заслані лише шість ліжок.

— Якось їх мало.

— Це залога на час спокою. Спостережна. Шкода грошей на утримування повного складу, якщо за пару миль звідси — імперська фортеця. Шістьох людей вистачить пильнувати околиці й дбати про вежу. А також це значить, що в пана графа не було проблем із сусідами, інакше він залишив би тут двадцятьох, а може, й більше стражників. Так мені здається, — додав Янне за мить.

— Добре розсудив, — Кайлін вирушила на третій поверх. — Звідки знаєш про снідання?

— Відчуваю запах якогось гуляшу. З великою кількістю часнику й цибулі. А ти — ні?

— Ні, але я також голодна. Ходімо далі.

Вище знаходилася кухня. Велика важка пічка займала половину стіни. Тут було світліше, бо чимало світла потрапляло крізь люк, який вів на дах. Пічка, стіл, кілька дерев’яних табуретів, ще два ліжка та, вочевидь, стовп, що йшов у стелю. Кайлін зазирнула до казанка, який стояв на столі. Каша з якимсь гуляшем. Від запаху часнику в неї засвербіло в носі.

— О Володарко, нежиті в них точно не було.

— Це через м’ясо, — Янне зазирнув їй через плече. — Баранина. Ти колись їла таку без часнику?

— Їла. Якщо добре додати спецій…

— Кайлін, це ж фортечна вежа, а не замок. Пан граф не прислав би сюди молодої ягнятини — тільки м’ясо старого барана або з тих овець, які вже навіть вовни не дають. Якби не цибуля й часник — сморід міг би збити нас із ніг. Може, саме тому тут нікого й немає. Отримали на одну порцію баранини більше й вирішили кинути службу…

— Та досить тобі, — вона нахилилася над казанком і ще раз понюхала. — Або ж ти маєш рацію. Я надалі відчуваю лише часник. Цікаво, яке воно на смак?

Взялася за дерев’яну ложку.

Велика долоня затиснулася на її зап’ястку.

— Дівчино, вони це з’їли й зникли. Може, хтось чогось додав їм у сніданок. Або ж м’ясо виявилося зіпсованим. Давай спочатку перевіримо дах.

Вона відпустила ложку, усміхнулася заклопотано. Янне ніколи не справляв враження розумаки, йому було далеко до розуму Кошкодура, злостивості Дагени чи постави Ласкольника, яка аж промінилася прихованим авторитетом. Легко було помилитися в його оцінці.

— Ходімо.

Люк було відкинуто. Стовп вистрелював із центра даху догори, ряд прибитих до нього дерев’яних щаблів вів до майданчика для спостерігача. Все було посилено дерев’яним риштуванням. Сходження нагору могло виявитися неабияким викликом навіть серед дня й за доброї погоди. Кайлін воліла не уявляти собі, як це виглядає вночі під дощем.

— Ну ні. Я точно туди не зійду, — вона задерла голову, вдивляючись у маленьку дубку, насаджену на стовп, аж доки в неї не почали сльозитися очі. — Воно й так замале, аби там розмістилося шестеро людей.

— Зійдеш.

Янне промовив це так спокійно, наче тримав за пазухою листа з наказом від самого імператора, де стверджувалося, що вона, Кайлін-анн-Алеван, має особисто видряпатися на ще шістдесят стоп угору.

— Бо що? Змусиш мене?

— Ні, — стенув він широкими плечима. — Але тобі доведеться зійти вниз і сказати Даг, що по тому, як ти підмовила нас на сходження на гору, тобі не забажалося видряпатися на цей стовп і роззирнутися навколо. Ми мали перевірити, як далеко замок, пам’ятаєш? Якщо ти зараз здаси назад — вона й Кошкодур будуть згадувати це тобі ще наступні пів року.

Він мав рацію. Янне влучив у ціль цим своїм трохи флегматичним, дратівливо безпосереднім тоном. Вона люто скривилася, ще раз міряючи стовп поглядом. З цього місця той виглядав у два рази вищим, ніж ззовні башти.

— Може, ти залізеш?

— Я? Я не походжу з гір. Ну і… Вони зникли, Кайлін. Принаймні шестеро людей, — він махнув зброєю. — Я не залишу тебе тут саму.

— Я дам собі раду краще, ніж ти.

— Але не з сокирою. Якщо хтось намагатиметься увійти крізь цей люк, то сокира краща за шаблю.

Вочевидь, питання, хто міг би пройти крізь люк вежі, яку вони вже перевірили і в яку ніхто не міг зайти непомітно, залишалося відкритим, але Янне знову мав рацію. Сокирою краще розвалювати голови, ніж шаблею. Схоже, їй не відкараскатися від сходження.

Вона підійшла до краю даху. Дагена перевіряла попругу на своєму сідлі. Кошкодур уважно оглядав вежу. Щойно вона визирнула — махнув їй рукою.

— Порожньо! — крикнула Кайлін. — Ані живої душі.

Він кивнув і вказав пальцем на стовп. Гадський гад.

І тоді прийшло спасіння.

За спиною Дагени, на самому краєчку ліса, з’явився чоловік. Затримався, приклав руку до обличчя, наче його кололо світло, а тоді вирушив у їхній бік. Вона потребувала миті, аби зрозуміти, що саме не так. Чужинець ішов штивно, не згинаючи колін, руки тримав притиснутими до боків, його голова хилиталася на всі боки. Він більше нагадував ляльку, підвішену на шнурку, який був протягнений крізь хребет, ніж живу людину. Вона відчула тремтіння.

Бердефе?

Вперше за довгий час вона потягнулася думкою до собаки. Той був десь тут, на межі свідомості, але, схоже, не мав наміру показуватися. Але вона відчула себе впевненіше.

Глянула на Кошкодура й махнула в бік прибульця. Той озирнувся, кинув слово Дагені та, знову зиркнувши на вежу, вказав пальцем на землю. «До мене».

Вона відліпилася від стінки й рушила до люка.

— Маємо гостя, Янне. Один. Піший.

Збігли униз блискавично. Коли долучилися до інших двох, чужий був на половині галявини.

— По конях?

Дагені не було потреби уточнювати, про що йдеться. Атакувати когось, хто сидить у сідлі, важче, ніж пішого. Ну і легше було би втекти в разі чого.

Кошкодур похитав головою.

— На одного пішого? Коли він побачить, що ми сідаємо на коней, то розвернеться та втече. Але будьте напоготові, — він не дивився на чужинця, а споглядав стіну лісу. — Може, він не сам. Ми не станемо нікому полегшувати приціл.

Чоловік ішов уперед, а тоді запнувся раз і вдруге, але не змінив напрямку. Коли опинився десь за сімдесят ярдів від них, Янне засопів, зробив