Читати книгу - "Незамінна для нього, Меланія Арт"

Ми швидко пробігли за сцену, де мене чекав занепокоєний Антон.

– Ти де була? Тебе вже оголосили, хутко на сцену, – тихо проговорив, даючи в руки мікрофон.

– Удачі, Еллі. Ми в тебе віримо, – підбадьорив Ярослав.

І ось погасло світло, отже – настав час виступу.

Я піднялася на сцену у повній темряві та тиші, мріючи не впасти. Через декілька секунд мене буквально засліпив яскравий промінь білого світла, а ззаду розпочав свою гру Дамір.

Почалося...

Я віддалася пісні повністю, вкладаючи всі свої почуття та емоції. Спочатку боялася подивитися в зал, але швидко взяла себе в руки і почала вже більш вільно себе поводити на сцені. Потім був наш повільний танець з Антоном, який допоміг ще більше відкритися. Я сміливо дивилися в очі глядачам, а потім мені здалося... Ні цього не може бути. Мені просто здалося, але на мить голос захрип...

Останній куплет, який за задумом я виконувала, залишившись на самоті, співала вже зі сльозами щастя на обличчі. Не знаю, що змінилося у мене всередині за ці декілька хвилин, але тепер я точно розуміла – все буде добре. 

“Від сьогодні й навіки тільки твоя.
      І сумнівів більше немає – кохаю я.”

Такими словами я закінчила свою пісню, дивлячись прямо на Марка, якого вже давно знайшла серед натовпу. Та між нами, ніби й не було всіх цих людей. Очі в очі. Душа до душі. Він зрозумів все. Його затьмарений захватом погляд допоміг мені зрозуміти, що він відчуває те саме. 

Я й не помітила, як зал вибухнув оплесками. Це й повернуло мене в реальність. Я щасливо посміхнулася, поклонилася і пішла зі сцени. 

***

Ми повільно йшли у сторону гримерки, обмінюючись емоціями та враженнями від виступу. Кожен намагався висловити свою думку, майже перебиваючи один одного. Це було дуже весело та гучно. Добре, що зал далеко, тож ми можемо не стримуватися. А біля пункту призначення на мене вже чекав мій Марк, тримаючи в руках величезний букет моїх улюблених ромашок.

Антон, Вова та Аделіна Сергіївна стримано привіталися, посміхаючися, а потім швидко зникли за дверима гримерки, залишаючи нас з Марком наодинці.

– Еллі…

– Марк...

Промовили одночасно, а потім ринули один до одного, щоб зустрітися у шаленому поцілунку. Ми не могли відірватися, ніхто не хотів зупиняти це божевілля першим, але раптом Марк відсторонився, а потім шепотом промовив:

– Кохаю тебе, Еллі. Я зроблю все, щоб ти завжди була поряд, щоб з твого обличчя не сходила така посмішка, щоб твої губи були постійно звабливо зацілованими, щоб ти була щасливою… Моя маленька дівчинка, не розумію, як жив раніше без тебе.

– Кохаю тебе, Марку, – не стримуючи сліз відповіла, – завжди буду кохати. 

***
Коли перші емоції пройшли, ми приєдналися до друзів у гримерці.

– Еллі, що була за затримка перед виступом? Чому ти одразу не з'явилася на сцені після оголошення? – спитав Марк, не випускаючи мене з кільця своїх рук. – Рома сказав, що не знайшов тебе ніде. Гліб вже встиг напустити всіх собак на тебе і на мене разом, – зі смішком продовжив.

– Гліб? Він був разом з тобою? – нервово спитала, все ж відходячи на крок.

– Так, підійшов незадовго до виступу. А він тут до чого?

– Марку, він вигнав мене з ресторану, – серйозно промовила, після чого в кімнаті запанувала тиша.

– Як так може бути? – шоковано спитав Марк. – Як він це пояснив?

– Сказав, що сьогодні буде виступати справжня "Елла", привів сюди якусь дівчину. Наче Діаною її звали. Він сказав, що ти наказав мені піти геть, – тихо промовила останню фразу.

– Цього не може... – почав говорити, але різко замовчав. – Трясця! Як я міг бути таким телепнем! Це весь цей час був саме він. А я не повірив, коли мені сказали, що Ірина до його будинку вчора їздила ввечері. Думав, так співпало, адже це ж Гліб... Ти ж йому не повірила? Я б не зробив такого, Еллі.

– Я знаю, – підійшла до нього ближче, щоб взяти за руку. – Я ж обіцяла завжди тебе вислухати, а тут взагалі ситуація була максимально дивною. Очевидно, Гліб не знав, що ми тепер разом.

– Так, не знав. Ми ж з ним майже не бачилися останнім днями, я був зайнятий іншими справами, тож не встиг йому розповісти. Як ти потрапила назад в ресторан? Як встигла?

– Ярослав випадково побачив на центральному вході, де мене не хотіли впускати без запрошення, і провів всередину. До речі, треба подякувати йому. 

– Звісно, він скоро має підійти, – туманно відреагував. – Але ж... Гліб! Я міг подумати на кого-завгодно, але він... Він був моїм найкращим другом стільки років. Не розумію, його мотивів, але тепер йому доведеться за все поплатитися, – видно було, що зрада друга важко йому дається, але я його в цьому гарно розуміла.

– Ми з усім розберемося, – відповіла і обійняла його, знаючи, що підтримка зараз буде точно не зайвою. 

Тут в двері хтось постукав, а потім вони відчинилися. Зайшов Ярослав, а за ним молода пара, я навіть не одразу змогла зрозуміти, хто це саме був. Тільки тоді, коли хлопець обернувся і подивився на мене своїми блакитними очима, я втратила дар мови. Ці блакитні очі… Вони були такими, як у мене. Отже, мені не здалося в залі...