Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

Кетрін Браун», — мовила жінка. Усе відбулося так миттєво, що Шеріл не почула звуку пострілу й не відчула руками віддачі, навіть не зрозуміла, чого це Кетрін упала і що за чорний отвір у неї на обличчі. Лише через хвилину усвідомила, що Кетрін не рухається, схилилася над нею й пересвідчилася, що вбила жінку.

Далі все робила мов у трансі. Пояснила Лусії, що не пам’ятала подробиць свого вчинку, хоча всю ту кляту суботу вбивство не йшло їй з голови. «Передусім треба було вирішити, що робити з Кетрін, бо якби Френк виявив її тіло, сталося б щось жахливе», — запевняла вона. Крові майже не було, але на килимі залишилися плями. Шеріл відчинила гараж Кетріного дому й загнала туди «Лексус». Оскільки все життя займалася спортом, а ще завдяки тендітній статурі суперниці, подужала протягти тіло на килимі, на який воно впало, й запхати до багажника, куди кинула й пістолет. Ключ від оселі Кетрін поклала до бардачка. Жінка мусила тікати, а до повернення чоловіка залишалося сорок вісім годин. Уже понад рік їй з голови не йшла думка звернутися до ФБР і виказати його в обмін на захист. Якщо телевізійні серіали не брехали, її під новим іменем могли вивезти кудись разом із сином. Але передусім треба було заспокоїтися, серце вистрибувало з грудей. І Шеріл поїхала додому.

Коли в березні розслідували вбивство Кетрін Браун, Шеріл Леруа допитували не надто ретельно. Єдиним підозрюваним залишався її чоловік, чиє алібі — нібито в цей час він грав у гольф у Флориді — виявилося нікчемним, оскільки стан тіла не давав змоги визначити точного часу смерті. Можливо, якби Шеріл допитували одразу після загибелі лікарки, вона — через почуття провини — сама себе виказала б, але це сталося лише через два місяці, коли на території Омега-інституту знайшли небіжчицю й встановили її зв’язок з Френком Леруа. На той час Шеріл уже спромоглася вгамувати докори сумління. Січневої суботи жінка лягла відпочити, потерпаючи від головного болю, що сліпив їй очі, а прокинулася через кілька годин з жахливою думкою, що вчинила злочин. Дім потонув у темряві, Френкі спав, а Евелін ніде не було, чого доти ніколи не траплялося. Шеріл ледь не збожеволіла, вигадуючи можливі пояснення фантастичного зникнення Евелін, автівки й тіла Кетрін Браун.

Френк Леруа повернувся в понеділок. Вона провела ці два дні пойнята панічним страхом і — якби не обов’язок перед сином — проковтнула б усі снодійні пігулки, що мала, й покінчила б раз і назавжди з цим жалюгідним життям, — як зізналася Лусії. Чоловік повідомив про зникнення «Лексуса», щоб одержати страховку, і звинуватив у викраденні машини няньку. Він не знайшов коханки й вигадував чимало причин цього, але не подумав, що її могли вбити; про це дізнався згодом, коли знайшли тіло, а його звинуватили в злочині.

— Гадаю, Евелін знищила докази, щоб захистити Френкі й мене! — пояснила Шеріл Лусії.

— Ні, Шеріл. Вона гадала, буцімто ваш чоловік убив Кетрін у п’ятницю й подався до Флориди, щоб забезпечити собі алібі, не підозрюючи, що хтось може скористатися «Лексусом». Через холод тіло залишалося б замороженим до понеділка, коли він мав повернутися.

— Що? Евелін не знала, що це я? Тоді чому…

— Евелін взяла «Лексус», коли ви спали, щоб з’їздити до аптеки. Мій приятель, Річард Баумастер, штовхнув її автівку. Так ми вплуталися в цю історію. Евелін боялася, що після повернення ваш чоловік дізнається, що вона брала машину і бачила в багажнику труп. Ваш чоловік вселяв у неї жах.

— Тобто… Ви також не знали, що насправді сталося, — промимрила пополотніла Шеріл.

— Не знала. Я дотримувалася версії Евелін. Вона страшилася, що Френк Леруа вб’є її, щоб змусити замовкнути. А ще боялася за вас і Френкі.

— Що тепер буде зі мною? — спитала налякана власним зізнанням Шеріл.

— Нічого, Шеріл. «Лексус» лежить на дні озера, і ніхто не знає правди. Наша розмова залишиться між нами. Я переповім її тільки Річардові, він має право знати все, але немає потреби втаємничувати ще когось. Френк Леруа і без того змусив вас багато страждати.

О дев’ятій годині ранку останньої неділі травня Річард і Лусія пили в ліжку каву в товаристві Марсело та Дойш, єдиної в домі представниці котячого племені, з ким собака заприязнився. Лусія вважала, що ще рано, мовляв, яка потреба вставати вдосвіта в неділю, а Річард втішався лінощами, як приємною складовою подружнього життя. Стояла сяйлива весняна днина, і невдовзі вони мали заїхати по Джозефа Баумастера, щоб разом поснідати; вдень утрьох вони відправляться на автовокзал по Евелін, бо старий дуже хотів познайомитися з нею. Він не міг пробачити синові, що той не запросив його взяти участі в січневій одіссеї. «Як би ми впоралися з усім, коли ти на інвалідному візку, тату?» — повторював Річард, проте Джозеф сприймав синові слова як відмагання, а не причину: якщо вже прихопили чихуахуа, то могли б узяти і його.

Евелін за тридцять дві години перед тим виїхала з Маямі, де за кілька місяців, що там мешкала, почала призвичаюватися до більш-менш нормального життя. Вона все ще перебувала в Даніели, але невдовзі збиралася з’їхати й зажити самостійно; працювала доглядальницею в дитячому садку, а вечорами офіціанткою в ресторані. Річард допомагав їй, бо — як казала Лусія — треба на щось витратити гроші, перш ніж вирушити на цвинтар. Консепсьйон Монтоя, її бабуся, добре скористалася з переказів, які Евелін регулярно надсилала їй до Гватемали спершу з Брукліна, а згодом з Маямі. Стара замінила свою халупу на муровану оселю, прибудувавши ще одну кімнату, де торгувала вживаним одягом, який надсилала Міріам з Чикаго. Жінка вже не ходила на ринок продавати пиріжки, лише купувала там харчі й гомоніла з приятельками. Евелін давала бабусі шістдесят років, хоча не могла сказати, скільки їй насправді, але за ті вісім літ, що минули після загибелі онуків і від’їзду Евелін, Консепсьйон постаріла від горя — це засвідчувала пара зроблених отцем Беніто фотографій, на яких жінка постала в своєму найкращому вбранні, що носила вже тридцять років і носитиме до смерті: груба, ткана синіми й чорними нитками спідниця, розшита прийнятими в їхньому селі кольорами бавовняна індіанська сорочка, на талії — червоно-жовтогарячий пасок і барвистий головний убір.

Отець Беніто писав, що бабуся залишається напрочуд діяльною, але якось поменшала, всохла, вкрилася зморшками й зробилася схожою на мавпочку, а що жінка весь час упівголоса бубоніла молитви, люди гадали, нібито вона схибнулася. Це посприяло їй, бо вже ніхто не вимагав, аби Консепсьйон платила якісь відкупні. Їй дали спокій. Щодва тижні бабуся розмовляла з