Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

— Ти кажеш влада, — починав він. — Влада так п'янить, як наркотик. Спочатку виригати хочеш, а тоді ейфорія зносить вище, вище, вище. Люди видаються такими мізерними. Такими вони внаправду і є.

Річчі відповідав якимись замислуватими обертонами, що в них внаправду Іван заледве розбирався. Його цікавили гроші, влада над людьми. Його ображало те, що вони не помічають його, а тільки смерть. Вона з ним, поруч. Вона його кохання і велич, бо він керує нею, як добрий косар у серпні-місяці. Людині треба померти або взагалі не народжуватися. Іван терпіти не міг алкоголю, наркотиків, продажних жінок, повійок дешевого ґатунку. Йому бридило подібне товариство. Він тягнувся всією душею до людей заможних, вибраних, багатих. І до істерики боявся. Навіть безневинних гоміків Річчі. Останніми днями він лякався шурхоту. Зачинившись у комірчині, сидів, склавши на колінах руки, що обвисали двома великими канатами. Він подовгу дивився у вікно. До точності не можна було сказати: чи то він спостерігав, чи то він стежив за людьми, чи просто інстиктивно відчував холодну відчуженість між ним і людьми. Пройшлася зграйка молодих дівчат, розкидавши поли шубок, показуючи стегна — білосніжні, точеної форми, але це його не обходило, як і не захоплював секс з Річчі. Він з більшою цікавістю спостерігав за дітлашнею, що гасала, як маленькі гуманоїди, одягнені у болоньєві, на пуху, комбінезони. І Білозуб щиро усміхався. Коди людина мертва, то вирішується безліч проблем, що вона тягнула на горбу власного життя. Людина може отруїти кров тільки своєю смертю родичам, що вони, в свою чергу, псували ту кров йому за життя. Коли людина помирае, то від неї лихого чекати нічого. Лихі ось ці, маленькі пуп'янки, що бавляться на дитячому майданчику, що в часі готові розпуститися, через кілька років, у отруйні троянди. Дівчатка на перезмінках будуть робити мінет в туалетах Макдональдса, а їхні мами читатимуть на ніч молитовку або діловиту настанову, як після праці шпацирувати Хрещатиком з гордим виглядом великосвітської пані; тут, у цьому юрмиську, де ані верху, ані низу, і не розібратися, хто кому служить. Вони не знають, яким богам вклонятися, яким молитися, вірити сили немає навіть у щось абстрактне. Вони байдужі, як вощані манекени. Вони сповнені уколиханого щастя та радощів і повні добродійності, як нічний горщок з лайном. Кожен вірить у правоту свого діла. Але навряд чи це їхнє. Люди завикли красти, жирувати надурня, за чужий рахунок. Як у його сімейці: зайвий рот в сім'ї, хлопець трохи дивакуватий, то нехай на казенних хлібах поживе. А самі до церкви лазять. Просять хто чого. Світ паралізованих ідей. Дітлашня пашить паром. Рожевощокі. Перекочуються яскравими клубочками в прозорому повітрі. Вони висять у повітрі, як іграшки, тільки вітер не зрушить їх з місця. То вони ворушкими клубками перекочуються від майданчика, поближче до озера, а перелякані матері біжать слідом. За вікном жовтий, рідкий клей ранкового повітря. Тільки о цій порі він чув запах — сморід чогось смаленого, наче велика комаха згоряла на вогні. Запах підступав до обіду, заповнював усі шпарини. Іван зажди чекав на цей запах.

— Дихай, вдихай цей запах. Цей запах зміцнює і надасть тобі сили, — східцями на веранду піднімався чоловік у червоній сорочці, червоних штиблетах. Іван пожбурив у незнайомця табуретом, але дзиґлик пройшов молодого чоловіка наскрізь, поторохкотів по східцях, влучивши у стіну, розбився на друзки.

— А… Це ти… — прохрипів, ковтаючи липку слину, Іван.

— Поїдь у бік півдня, коли почуєш той запах, то дій. Хто б під руку не потрапивив. — І покровитель щез.

Ракща ходив церквами. Тільки там він мав надію врятуватися. Чуття звіра, колишнього мента, його не зраджувало. Смерть має властивість з'являтися тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. Він вже навчився розрізняти її на запах, мигдалевий, з запахом підгорілої каніфолі, волошкового запаху. Смерть ходила навзирці. Зашурхотить куля. І все, тільки дух вилітає з рота сизим паром. Душок гнилозубий. Паскудь. Матері зарані виховують з своїх дітей патологічних убивць і проституток. Ракша ходив з церкви до церкви, сподіваючись ще натрапити на Дофіна. А Іван тієї миті, бовтаючись у трамваї, колисаючись на м'якому сидінні, — угледів Ракшу, але не пізнав його чи просто примарилося. Іван їхав у напрямку півдня і був певен, що розбудить суспільство, примусить заговорити про нього, Івана; а ще бажав необмеженої влади, достойний якої, тут він був певен на сто відсотків. Вони, люди, зледащіли в кінець. Терпцю прийшов край. Так і Ангел говорить. Треба, щоб вони ходили в страху, щоб вони зрозуміли — ця кара за їхні злодіяння ляже на плечі. Він котився у червоному трамваї на Солом'янку. Перед очима наче горів малиновий каганець, що показував дорогу. Але з першого разу нічого не вийшло. Він потрапив не в ті двері. Йому сказали, що така тут не мешкає, але вони знають вчительку, що мешкає, з двома дітками. Дві дівчинки? Так, здається, так. Тоді щиро дякуємо. Балаканину глушили розливи «Ламбади».

Вона майже не змінилася, ця зашмульгана, слабка на передок сучка. Його перша вчителька, перша полюбовниця Шестєрова. У неї двоє дітей. Цікаво, де ті байстрюки повзають? Жінка спокійно пропустила його до гостини, будинок приватний, і вона не впізнала його: а так, притримуючи на грудях халат, завела до вітальні. Тільки тоді, коли він сів на стілець, відкинув капюшон, поставив сумку під ноги, зазвичай звісивши руки на колінах плітями, вона щось запідозрила.

— Я можу чимось вам допомогти? — запитала.

— Я хочу запитати вас: чому? Чому ви найбільше з мене сміялися у школі; чому ви дозволили мене зґвалтувати Шестєрову? Що я вам такого поганого зробив, щоб ви мене цькували як останнього покидька, адже у мене була родина, велика родина. Але чому весь час ви виставляли мене на посміховисько…

— Іван, — у жінки з подиву і переляку зуб на зуб не попадав. — Я нічого такого поганого не зробила…

— Окрім того, що стравили мене з Шестєровим. Я ж вас любив дуже. А ви мене зненавиділи. Мені не було де голову прихилити, а ви гнали мене як собаку, що тільки-но примостився на ослоні.

— Чого тобі треба? — вона зібралася вся, стала подібною на невеличку, степову пташку, з велетенськими очима, з молошного кольору шкірою, під якою билися, пульсували голубі жилки. Вчителька і зараз мала той ефектний вид, дарма, що двоє дітей. Одна дівчинка семи років і хлопчик трьох.