Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

загубився, а може, вже давно плаває дном, загрібає муляку десь у озері на Оболоні чи Харківському. А Білозуб о тій порі якраз думав про неї, оповитий солодким сумом, з огидою розглядаючи тіла, що лежали покотом: хто на канапі, хто не доповз до туалету чи кухні, — виблював упівдороги, так і тицьнувся писком в ригаччя. Вони хропли і бзділи, пускаючи вітри і сивушні дракони. Тільки троє, накачавшись наркотою, танцювали цілу ніч і півдня, упершись лобами. Так і крутилися до світанку. Річчі зачинився у комірчині, сховався від Івана, так, щоб він знайшов його, — хлопчиська треба трішки помучити.

А Ліліт лежала, зануривши обличчя у пухову подушку. Сили її покинули. Ліліт не плакала — цьому її навчило життя. Вона не груба натура, але з прагматичним по-мужському розумом, де цвьохали романтичні думки, як бджоли у пасіці. Життя, з самого дитинства, ніколи їй не видавалося легким, — так її виховали. І вже дорослою вона напевне знала, що життя — це суцільне свинство. Чим тепліша калюжа, тим більше кортить вивалятися у багнюці. Всі бажають бачити сонце якнайдовше, але живуть так, наче бачать востаннє. Ліліт набрала номер телефону мобільника, але там промовчало, — харкнуло і промовчало. У цю мить двері прочинилися, і на порозі замалювався міністр-генерал, з набряками під очима; позаду — два здоровенних бевзя.

— Доскакалася, — нахрапом почав міністр.

— А я думала, що ти привіз цих недоносків, щоб вони мене задовольнили, — відрізала Ліліт, витягуючи маленького, кишенькового браунінга. — Живою не дамся.

— Тоді віддай касету.

— Немає ніякої касети… У тебе галюцинації. То простий приймач, що ти з дурного п'яного розуму сприйняв за диктофон. Я такою дурницею не балуюся. Я…

— Хто ти — я знаю. Давай, Лі, по-мирному. Що ти за неї хочеш? Грошей? У тебе їх вистачає і так. Зв'язки найкрутіші, навіть не моїм братися, закордонні світила. За бугром, на який ви молитеся. Але сила людини на її землі. А так, то пусте.

— Перше: гроші ніколи зайвими не бувають. Основне: верни Ракші чин. Спробуй мене зрозуміти, а далі роби, що надумав. Завтра тебе як мінімум переїде авто або особисто президент заховає в каталажку.

— Тоді… Що… Я й так йому все дозволив, аби не чіпали менти, — різким рухом Васькович осадив двох гевалів. Ті подалися на кухню пити чай і покурити.

— Тільки Ракша знає, де знаходиться той курвиний син. Тобі це може видатися чудернацьким, але тільки Ракші на роду написано вловити маніяка. Хіба важко так зрозуміти? Не такий ти вже, виявляється, швидкий, на моє розчарування, розумом. Ракші судилося його спіймати. Але за Законом. Верни Ракшу у Закон, верни його справжнє прізвище, — Ліліт запалила цигарку, кидонула до ніг міністру браунінга. — А зараз роби як знаєш. Можете мене кінчати, з оцієї пукавки. Самогубство зараз поширене явище. Інфляція. Депресія. Так що причин для самовбивства зараз досить. Просто як варені кальмари.

Генерал поклав кашкета на коліна, вилупивши свої банькаті очі на декоративних рибок, що тицялися кумедно писками об шкло. Фіолетове світло люмінесцентної лампи пучками падало на воду, і від того луска, риб'ячі очі грали різними кольорами. Яка краса, подумав міністр.

8

Танок смерті

Давно призабута «Ламбада» вихльопувалася з прочинених вікон, з відкритих настіж дверей, з роздяплених карієсних, але святкових ротів. І зовсім несподівано хтось вибрикне коником якусь дурницю, — налижуться до білої гарячки, б'ють у бубна; вітер роздуває парусом шаровари, — бряцкають дерев'яні шаблючки, долучаючись до звуків «Ламбади», до бряцкання золотих ланцюгів на шиях «братви», «крутих», що вжикали на «черокі» як божевільні. Бач, накачалися героїном: місять колесами бездомних собак так, що аж тельбухи розлітаються урізнобіч. Іноді замість собак попадають бомжі, яка різниця? Братва гуляє, бо життя коротке. Потім вони виводять на прогулянку «чау-чау», або собаку Сталіна, найлютішу тварюку, дарма, що пацьорки затулили очі, а шерсть тягнеться землею. Опудало, та й годі. В одну мить цей песик перекусює горлянку або трощить на пісок гомілку вашої ноги.

Річчі занудьгував. У нього пропав апетит. Іван не з'являвся тиждень. І Річчі нарешті вибрався за тиждень на чисте повітря. Розширеними від болю зіницями Річчі подивився на світ: на будиночки у янтарній паволоці, на сизий дим з труби, кресання чайки над озером, де біля пірсу, на кризі, підпасалося у рибалок чорне вороння. І білий сніг. Естецтво Річчі та Білозуба ще довго трималося купи, мирно співіснувало в їхній оселі; простіше, — останні тижні зими він зрідка заходив до Річчі і до нового помешкання, що вони винайняли місяць тому, з подачі старого приятеля. Майже задарма. Івану подобалося бачити Річчі нудьгуючим: як Річчі бере до рук, затискаючи витонченими пальцями білу сигаретку, або шарудить фольгою у суцільній тиші, куди зазвичай струшує попіл, — майстерно виготовляв з блискучого паперу мініатюрну гондолу і на цілий тиждень мав розвагу. На кожну пачку цигарок попільничка-човен, змайстрована з фольги. Іншим разом, на білій кухні, з підвісними, на довгих шнурах, модерновими люстрами, висікає із запальнички синій язичок вогню, розкурює люльку, пихкаючи трунким і солодким димом, накидаючи кільця на порцелянових чи з слонової кістки божків, — власність Івана. Колекція, що нею він дуже пишався. Дуже коштовна річ. Де взялися ці речі, то на дев'яносто відсотків Річчі це мало обходило, а якщо і здогадувався, то навіть самому собі боявся дізнатися. Буває така порода людей. Кретини ніколи не зізнаються, що вони кретини, тому хоч у небо плюй, хочеш в колодязь. Нічого не змінилося. Все підпорядковане якомусь законному праву, і ніхто не запитує, що ти бажаєш від цього світу. Приходить час — бери або помирай. І Річчі нагадував велику видресирувану собаку, що не може ступити й кроку без хазяїна. Тож одного разу, коли Річчі з нудьги спробував забалакати про політику, не так про політику, як про владу, тоді вперше за кілька місяців знайомства Річчі побачив, як загорілися у Білозуба очі; як баньки забігали, мов у переляканого пса, якого потягнули по хребтині ломакою. Людина завжди готова набрехати хтозна-чого, аби тільки не заглянути правді у вічі. І Річчі звикся з думкою, що той Іван, зовсім інший, не той, що приходив до нього в чужих штанях, з брунатною плямкою крові чи рідини на коліні. По-простому: Річчі заїдала ревність. Проте Річчі перестав запрошувати гостей, а Іван зрадів такому повороту в їхніх відношеннях, більше того, — він захоплено вітав пропозицію. Це надихнуло Річчі. Він тільки те й робив, що скиглив, погрожував покінчити самогубством, якщо Іван зраджує його. Іван гладив його за вухом. І все поверталося на круги