Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Воно-то правда,- сказали несміливо деякі жиди,- але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?
- Га, побачимо,- сказав Герман,- а стрібувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповісти комірникові хату, коли йому сподобається.
- Ну, стрібуємо,- відказали жиди.
- А коли так, то підемо! Піду там до них, почую, чого вони хочуть. А пополудні, так коло третьої, прошу вас всіх знов до себе,- почуєте, на чім стоїмо, і будемо могли урадити напевно, що нам діяти!
З тим жиди розійшлися.
Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов, немов нічого не бачачи і ні о що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.
- Гов,- скрикнули на нього вартові,- куди йдете?
- Я? До вас іду! - відказав Герман.
- До кого, до нас?
- Хотів би-м поговорити з вами по-добру.
- О чім?
- О тім, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.
- Ми то самі знаємо, що не вистоїмо,- відповіли деякі із вартових,- але що робити, коли, з вами інакше годі до ладу дійти.
- Ну, ну, хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловік. А ми також люди і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам попросту,- адже ви знаєте, що я за один?
- Як же не знати, знаємо!
- Ну, то скажу вам попросту, що тутешні жиди, видячи, що силою з вами не порадити, післали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися попереду усього: чого хочете? чого жадаєте?
- Ну, так, то що іншого, так, то розуміємо! - радувалися робітники.- От ідіть лишень до он тої хати, там зараз зійдеся наша рада, то будете могли поговорити.
Один із вартових як стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і прочих робітників, щоб ішли робити згоду. Недовго прийшлось і ждати Германові. Побратими посходилися, а за ними й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тільки наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили її довкола, цікаві, яка то буде згода.
В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими і ще деякі старші робітники позасідали коло столу, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінці стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.
- Скажіть же, пане Гольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли,- сказав поважно Стасюра.
- Ну, чого я прийшов? - повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках.- Мене прислали жиди: що́ ви гадаєте? Чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте?
- Не можна при такій платі, пане Гольдкремер,- відказав Стасюра.- Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
- Платимо, що можемо! - відповів Герман.- Як маємо вам більше платити, коли не мож більше? Кепські «гешефти» - відки взяти грошей? Ми самі швидко скапцаніємо, з торбами підемо.
- Ну, вже того ви нам не говоріть! А впрочім, пане Гольдкремер, скажіть самі по щирості, що нас то може обходити, що у вас кепські гешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п’ятдесят, а тілько сорок і дев’ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці докупи не сходяться при тім гешефті, то ви собі його покиньте,- може, на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться докупи. А ні, то се буде знати, що цілий той гешефт у нас зовсім не виплачуєся і його треба покинути, а взятися до іншого. Але се вже ваша річ! Робітника се нічо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати - воля ваша, а тілько платіть йому так, щоб він міг жити по-людськи!
- Добре ви то кажете і мудро ви то кажете,- відповів Герман,- ну, і най буде по-вашому. Не будем о тім говорити. Жиди й самі видять, що так далі бути не може, що треба кождому якось жити,- жиди також люди! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щоби-сте стали знов на роботу.
- Ми також люди, пане Гольдкремер,- відказав Стасюра,- а не ніякі розбійники, як вам, може, здаєся. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому-то й жадання наші невеликі. Отже, вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робітникам плата була висша, а то: тим, що в яму лізуть,- по дванадцять шісток, тим, що наверха,- по ринському, а дітям - по вісім шісток.
- Ну,- сказав Герман,- на се можна би згодитися. Що далі?
- По-друге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.
- І се невелика річ, касієрам закажеться, та й не будуть брати.
- По-третє, щоби в разі, як якому робітникові при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби властивець обов’язаний був платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу родину нещасливого хоч через півроку.
- Гм, і се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, і конець?
- Та ніби конець, а ніби не конець,- сказав Стасюра,- властиво, ще саме найголовніше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
- Поруку? - повторив здивований Герман.-
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.