Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Слухаю ваших рад і дивуюся,- зачав він своїм звичайним, різким тоном.- Жандарми! Чи жандарми заставлять робітників лізти до ям? Ні, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде ліпше, бо нам не порядку треба, а робітників, дешевих робітників! Чи не так?
- Авжеж, що так! - загомоніли жиди.
- Військо! - говорив далі Герман.- Се то само, що й жандарми, тілько що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку й з нього ніякого. Я гадаю, що оба ті способи ані до чого не здалі.
- Але що ж робити, що робити?
- Отож-то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цілий бунт - то така якась заразлива слабість, на котру ще загального рецепту не вигадано, а може, й зовсім не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабість почалася, як проявляєся, ну, і після того раду радити. От ту у нас, то певна річ, що плачено їм досі, як на нинішній голодний рік, замало.
- Що? Як? Замало? - загомоніли жиди.
- Мовчім,- крикнув насмішливо Леон,- пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбійників, певно, скаже нам пристати на всі їх жадання і віддати їм усе, що маємо!
- Я в ніякого адвоката бавитися не хочу,- відказав різко, але спокійно Герман,- я навіть не хочу бавитися в ліберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляг, і не буду тим розбійникам захвалював ніякої «самопомочі»,- я буду тілько говорив яко гешефтсман, als eіn praktіscher Geschäftsmann, 12 та й годі.
Леон прикусив губи на ті слова,- Германова різка відправа вколола його дуже, але він чув, що не може на неї нічого відповісти, і мовчав.
- Я ще раз кажу,- говорив далі з притиском Герман,- платилось їм замало! Ми тут прецінь самі свої, то ми можемо до того признатися між собою, коли нам іде о то, [щоби] пізнати причину тої бунтації. Адже ж воли не ревуть, як ясла повні! Розумієся, інша річ - признатися до того ту, самі перед своїми, а інша річ - говорити щось подібного перед ними! То би нас зарізало!
- О, певно, певно! - скрикнули жиди, раді з такого обороту Германової бесіди.
- Я се для того підношу,- говорив далі Герман,- щоби вас переконати, що ту нема ніяких посторонніх бунтарів і що се річ дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке більше нещастя.
- Нащо вже більшого, як те, що ось тепер на нас упало!
- Е, се ще байка,- відказав Герман,- не то ще може бути, коли не зуміємо швидко замовити бурю.
- Але як, як її замовити?
- Отже ж ту, як бачу, є два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, і то добре приготовилися. Бо зважте все! Більша половина опустила Борислав, по селах висланці їх попідмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собі наладили,- одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкаві, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А відки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидіти нам спокійно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всі їх запаси вичерпаються. Тоді вони, певно, прийдуть самі до нас і стануть на роботу по такій ціні, яку ми їм подиктуємо.
Герман при тих словах уважно глядів на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражіння зробить його бесіда. Вражіння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов від гіркої редьки.
- Та воно б то добре було,- сказав вкінці Леон,- ждати! Коби-то ми знали, що їм нині-завтра запасів не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?
- А відки ж би у них тілько грошей набралося? - спитав Герман.
- Хто знає? - відказали деякі жиди, ззирнувшися з Леоном.
- А довго чекати нам не можна,- тягнув далі Леон.- Самі знаєте, у нас контракти, терміни добігають до кінця, робота мусить якнайшвидше кінчитися,- куди ту чекати?
- Га, як так, то оставсь тілько другий спосіб: вдоволити їх жадання.
- Їх жадання! - скрикнули жиди майже всі в один голос.- Ні, ніколи! Радше військо і жандарми!
- Але ж, панове,- уцитькував їх Герман,- лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажіть, будьте ласкаві, котрий знаєте, чого вони жадають?
Жиди стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в сей спосіб вони не завдавали собі досі того питання. Робітники видавались їм досі тільки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозуміти їх жадання, о тім вони досі й не думали. Перший Леон здобувся на слово:
- Як то не знаємо? Одного жадають: більшої плати!
- Ну, се ще хто знає, що за більшої плати,- відказав Герман.- Чи хотять, щоби їм підбільшено плату о п’ять центів, чи вза́двоє проти попередньої. Коли тілько так взагалі «більше», то се ще нічого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу - насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсім не того хочуть або, може, окрім того, й ще чого іншого хочуть? Адже ніхто їх о то не питався!
- Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! - загомоніли жиди.
- Але кого ж вишлемо до них в тім ділі? - питався Герман.
- Най іде хто хоче, я не піду,- сказав Леон.- Се розбійники, роздерти готові чоловіка.
- Коли ваша воля здати се діло на мене,- говорив Герман,- то я радо для всіх прийму на себе сей труд.
- Добре, добре! - роздався гомін.
- А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла мені на думку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.