Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Будеш ти нам у дорозі грати,
Наші душі грою звеселяти,
За се маєш три заплати в мене:
Першу плату - коня верхового,
Другу плату - страву у господі,
А ще третю - захист у дорозі».
Юліана радо се приймила,
З Галанбегом рушила в дорогу.
Вандрували чотири неділі,
Аж прибули в Іконію-місто.
Тут говорить чернець подорожній:
«Ой мій пане, беже Галанбеже,
Ось тут наші шляхи розійшлися:
Мені вправо, до божого гробу,
Тобі вліво, до султана твого».
Відмовляє Галанбег на теє:
«Чесний отче, вволи мою волю,
Їдь зо мною до султана мого,
Звесели ти грою його душу -
Певне, того не будеш жаліти».
Не перечить черчик подорожній,
Їде з бегом до його султана.
Як до міста доїжджали полем,
То побачив черчик подорожній
Бідних бранців при роботі в ярмах,
А між ними Олександра свого.
У ярмі він аж дугою гнеться,
Звисли руки від тяжкої муки,
Почорніло личенько рум’яне,
Лиш сорочка все на ньому біла,
Мовби тільки в сюю хвилю вбрана.
Прибуває Галанбег у місто,
То султан його до себе кличе
І вітає щирими словами:
«Ой мій вірний беже Галанбеже,
Як щастилося тобі в дорозі?
Як сповнив ти мою волю в Відні?»
Відмовляє Галанбег по правді:
«Ой султане, мій ласкавий пане!
Хоронив нас аллах у дорозі,
Та я в Відні не зробив нічого.
Непохитна Олександра жінка,
А розумна, що нема їй пари,
А що гарна, то й не розповісти».
«Галанбеже,- знов султан питає,-
А се що за чоловік з тобою?»
«Ой султане, мій ласкавий пане,
Се є чесний черчик подорожній,
Що мандрує до божого гробу.
Він музика, пане, пречудовий,
Всю дорогу веселив нам серце,
Розганяв своєю грою тугу,
То я, пане, взяв його з собою,
Щоб почув ти його тонів силу».
І велів султан черцеві грати.
Полилися чародійні тони,
Полонили серце у султана.
І не міг він від них відірваться.
День би слухав і цілую нічку,
Пив би їх, мов спраглий у пустині.
Так минули чотири неділі.
Промовляє черчик подорожній:
«Ой султане, мій ласкавий пане,
Час мені вже далі у дорогу,
У дорогу - до божого гробу».
Відмовляє тут султан черцеві:
«Жаль мені з тобою розставаться,
Та не можна й силою держати,
А за те, що тонів твоїх чаром
Чарував ти моє серце досі,
Розганяв мою тоску так часто,
Веселив мене в тяжких годинах,
Я даю тобі багаті дари:
Срібло, злото, дорогу одежу,
Та й ще гарні коні верховії
І сторожу ще для супроводу».
Відмовляє черчик подорожній:
«Ой султане, мій ласкавий пане!
Не даруй мені ти срібла-злота,
Бо я богу шлюбував на бідність.
Не для мене дорога одежа -
Сеї ряси задосить із мене.
Не даруй мені ти гарних коней,
Бо я богу шлюбував, що пішки
Аж до гробу його помандрую.
І не шли сторожі ти зо мною,-
Бог - моя сторожа найпевніша,
Що він схоче, те зо мною й буде.
А коли твоя султанська воля,
Чим слугу твойого вдарувати,
То даруй мені одного бранця
З тих, що там за містом в плузі орють».
Полюбились ті слова черцеві,
Полюбились султанові дуже,
І говорить він до Галанбега:
«Ой мій вірний беже Галанбеже,
Йди на поле з тим черцем у парі,
Дай йому там з бранців до вибору,
Кого схоче, той його най буде!»
І подався Галанбег у поле,
Там, де в ярмах бідні бранці ходять.
І говорить Галанбег черцеві:
«Чесний отче, ось тобі ті бранці,
Кого хочеш, щоб тобі пустити?»
Відмовляє тут чернець розумно:
«Ой мій пане, беже Галанбеже,
Не моє тут діло вибирати;
Кого хочеш, сам пусти зо мною!»
Відмовляє Галанбег черцеві:
«Відпущу з тобою Олександра,
Того бранця у сорочці білій.
Не для нього се зроблю, їй-богу,
А для жінки його Юліани.
Непохитна її вірність, отче,
Її розум, знать, не має пари,
А краса така, що й не сказати».
І зняли окови з Олександра,
І подався він з черцем в дорогу,
У дорогу до божого гробу.
Як при божім гробі помолились
І святим місцям всім поклонились,
Подалися до рідного краю.
А як стали близько Відня-міста,
Близько міста на дві милі шляху,
Коло тої каплиці в діброві,
То чернець до Олександра мовить:
«Друже любий, треба нам розстаться,
Бо тут наші шляхи розійшлися:
Ти наліво йди, до Відня-міста,
Я направо, в монастир свій мушу».
Гей заплакав Олександер ревно
І черцеві в ноги поклонився.
«Чесний отче, вічне вам спасибі,
Що мене ви з ярма слобонили.
Жити буду чи вмирати буду,
То навіки ваш невольник буду,
Все, що маю, вам готов віддати».
Усміхнувся черчик подорожній:
«Не обіцюй, брате Олександре,
Більше того, ніж здержати можеш.
Адже в тебе є сім’я лицарська,
Є дружина вірна, молодая!»
«Чесний отче, жаль мені на неї,
Що, почувши про мою неволю,
Не подбала мене слобонити.
Не хочу я більше жити з нею,
В монастир у черці пострижуся,
Щоб тобі по бозі буть слугою».
Усміхнувся черчик подорожній,
Усміхнувся, стиха промовляє:
«Не кажи так, Олександре-брате,
Коли вірна тобі твоя жінка,
Гріх би мав ти її покидати.
Я ж у тебе попрошу одного:
Дай мені своєї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.