Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Коло Варни вої-хрестоносці

Свій остатній табір таборили.

Обступила їх турецька сила,

Обступила, мов галеру море.

Гей, поліг там король молоденький,

Цвіт лицарства поліг обік нього.

Хто не згинув на кровавім полі,

Той кайдани двигав у неволі.

Олександер тож в полон попався.

Ой погнали його турки люті

У тяжких залізах до Стамбула.

А в Стамбулі цар Осман невірний

Не казав тих бранців напувати,

А велів їх у ярма впрягати,

Велів ними переліг орати.

Так минуло ціле боже літо,

Олександер у ярмі хилився,

Плуга тягав, важкі скиби краяв,

Та сорочка все на ньому біла,

Мовби тільки нині рано вбрана.

Здивувались погоничі-турки,

Розповіли султану се диво.

А султан ось так до них говорить:

«Нуте, турки, зараз відпрягайте

Олександра із ярма тяжкого,

Приведіте перед мої очі!»

Став перед султаном Олександер,

Той до нього сеє слово мовить:

«Олександре, бранче-христянине,

Що за диво: робиш ти все літо,

Плуга тягнеш, тяжкі скиби краєш,

Сам зчорнів ти, мов земля святая,

А сорочка в тебе сніжно-біла,

Хоч її ти не скидав ні разу?»

Відмовляє бранець Олександер:

«Ой султане, є тут справді диво.

Є у мене вірная дружина

Юліана в славнім місті Відні.

Як в дорогу мене виряджала,

То дала мені отсю сорочку

І сказала: «Господарю милий,

Ось тобі нова сорочка біла,

Щоб носив її ти у поході.

Поки буде біла ся сорочка,

Поти я для тебе вірна буду».

То султан, почувши теє диво,

Кличе свого бега Галанбега

І такі слова йому говорить:

«Галанбеже, витязю мій вірний,

Ізбирайся в далеку дорогу

Аж до міста Відня над Дунаєм.

Допитайся там до Юліани,

Що є жінка Олександра-бранця.

Не пожалуй золота ні срібла,

Не пожалуй дорогих дарунків,

А найпаче хитрої підмови,

Щоб та жінка шлюб свій ізламала,

Із тобою нічку ночувала.

Коли мудро сеє діло справиш,

Дам тобі я срібла, злота много,

Ще й свойого коня вороного».

Галанбег не гаявся ні хвилі,

Щоб сповнити волю султанову.

Він до Відня живо прибуває,

В Олександрів двір він заїжджає,

Юліану на розмову просить,

Юліана к гостю поспішає:

«Ой ти гостю з далекого краю,

Що за вісті маєш ти для мене,

Що до мого двору заїжджаєш?»

Відмовляє Галанбег на теє:

«Чи се ти є пані Юліана,

Вірна жінка Олександра того,

Що є бранцем у турецькім краю

І в ярмі там чорну землю оре?»

Защеміло в Юліани серце,

Закрутились у очицях сльози,

Та здержала біль вона у собі

І спокійна бега запитала:

«А скажи по правді, гостю любий,

Чи той бранець, муж мій Олександер,

Має там хоч білую сорочку?»

Відмовляє Галанбег на теє;

«Не зміняв сорочки він від року,

Та як сніг вона на ньому біла.

Ти послухай, пані Юліано,

Що тобі перекажу від нього:

Ізламай ти шлюбную присягу,

Перебудь зо мною сюю нічку,

То кленуся тобі Магометом,

Швидко вийде муж твій на свободу.

А не схочеш теє учинити,

То загине муж твій у неволі,

Не побачиш ти його довіку».

Защеміло в Юліани серце,

Закрутились у очицях сльози,

Та здержала біль вона у собі

І спокійно бегові сказала:

«Гостю любий, пережди сю днину,

Хай сю справу добре обміркую.

Завтра рано я скажу тобі рішучо,

Чи сповню, чи ні твоє бажання».

Юліана цілу ніч не спала,

Сльози ронить, ревне бога молить:

«Боже милий, дай мені пораду,

Що чинити в тім тяжкім припадку:

Шлюб зламати - мужа слобонити?

Мужа втратить - зберегти присягу?»

Аж над раном добре нагадала,

Галанбегу слово відповіла:

«Гостю любий, не дай того, боже,

Щоб твоє я сповнила бажання

І зламала те, що шлюбувала.

Як я вірно додержу присяги,

То сам бог на мене ласкав буде,

Мого мужа виведе з неволі.

А як нині присягу зламаю,

То сама піду в неволю, знаю».

З тим лишила бега Галанбега,

А сама убралася в дорогу:

Роздобула все чернече вбрання,

Взяла гуслі й скрипку жалібную,

Серед ночі з Відня подалася.

А дві милі за містом у гаю

Там стояла капличка малая,

Там зайшла раненько Юліана,

Скинула жіночі пишні вбори,

Надягла чернечу довгу рясу,

Обтяла жіночі пишні коси,

Почепила бороду старечу,

Через плечі гуслі почепила,

Під пахву взяла прегарну скрипку,

Свої вбори в землю закопала

І пішла на схід понад Дунаєм.

Вандрувала день, другий і третій,

Стала третя нічка западати,

Бучно їде Галанбег із Відня,

Вколо нього двадцять яничарів,

А прислуги ще й удвоє більше.

Заїжджають на ніч до господи,

Засідають до вечері живо.

Аж тут чути гуки на рундуці:

Плаче скрипка, мов мала дитина,

Не то плаче, не то промовляє,

Кождим тоном за серце хапає.

І гудуть ще гуслі їй до строю,

Розбивають тугу, наче хмару,

Піднімають веселість у серці.

Встали турки, кинули вечерю,

Їм музика слух заполонила.

Галанбег ось на рундук виходить

Поглядіти, хто так дивно грає.

Коли бачить - се чернець вандрівний.

То до нього чемно він підходить

І словами приязно говорить:

«Будь здоровий, черче подорожній!

А куди се бог тебе провадить?»

Відмовляє черчик подорожній:

«Будь здоровий, пане мій ласкавий!

Я мандрую з далекого краю

До святого місця Палестини

На поклони до божого гробу».

Врадувався Галанбег немало

І черцеві теє слово мовить: