Читати книгу - "Діти Мардука"

— Та вони ж маленькі, ті плями, — сказав Костя.

— Не такі вже й маленькі. Пляма на фотознімку розміром з п’ятак часом буває більша за людську голову на тому ж знімку. Це по-перше, а по-друге, хто знає, яка за об’ємом сутність мешканця Орба? Адже це польова форма.

Мені згадалися зустрічі з жителями Темного сателіта на межі сну. Вони не мали сталої форми і могли перетворюватися на що завгодно. Так само і плями, зафіксовані фотоапаратом, могли також бути чим завгодно.

Якийсь час ми спостерігали за пляжниками; їх тепер усе більше поверталося з пляжу, ніж ішло до берега. Я знову подумав, що на людей, з якими мене звела доля, упало прокляття — частина того чорного насилання, яке лежить на мені з часу виходу у світ моєї книжки «І бачив я звірину…» Костя і Ксилантій, доторкнувшись до мене, стали такими ж гнаними, як і я. Водночас не полишало відчуття, що мною опікується інша, могутніша сила. У небезпечні моменти я відчуваю над собою омах крила ангела-охоронця, а в критичні — мене береже мій — земний звір-охоронець. Питання тільки: чи довго так триватиме?

— Як ти думаєш, Гладунові відомо, хто знімав відеосюжет? — запитав я.

— Ні, — відказав Костя. — Вони втратили тебе з поля зору. Переслідували нас, вірніше нашу автівку.

— Так а міліція?

— Міліціянти чи, перевдягнені найманці, вели Сміттярів… — сказав Костя. — Уяви собі пику того з адміністрації, який переглядав відеозапис. На екрані тип у червоній жилетці, що заніс над моєю головою прут, раптом падає немов підкошений. Я, коли готував диск, навмисне стер звук, ну, пляжний гомін. Хай покумекає, хто і звідки стріляв. Тепер же, коли кент у них, а на його тілі, крім синців на пиці, вони нічого не виявили… Постає природне питання: від чого ж він тоді звалився?

— Це на той випадок, якщо пам’ять про подію випарувалася з його свідомості разом із сутністю темного, — зауважив я.

— Авжеж, — погодився Костя, — бо темний знає, що завалив його ти, до того ж у спосіб, далеко не традиційний.

Ми сиділи так, що Костя, розмовляючи зі мною, дивився у бік магістралі, я ж — у бік пляжу. Раптом на обличчі лікаря майнула непевність. Я ковзнув скісним поглядом у тому ж напрямку, куди дивився й Костя і поміж пляжників розпізнав дебелу постать Бакса. Чоловік — він був з целофановим пакетом у руці — не поспішаючи, дибав до берега. Скоро порівнявся з нами і на знак вітання кивнув Кості. Бакс мав типову постать важкоатлета — коротка розвинена шия чи, правильно сказати — в’язи, суперкоротка стрижка і очі зовсім не червоні, як тоді, коли я його вперше побачив, а сірі, до того ж не примружені, а широко відкриті.

— Хто це? — поцікавився я.

— Так, один кореш… — відказав Костя, уважно подивившись на мене. — Ага, так щодо вінничанина… — поквапився він перевести на іншу тему. — Поки ми не знатимемо, що він пам’ятає, а що ні, ми будемо блукати манівцями. Спосіб з’ясувати є. Треба зустрітися з моїм приятелем-психіатром.

Із заднього вікна трамвая, у який я зайшов, було видно автомобіль; у кріслі водія сиділа Рита. Я звернув увагу, що бампер машини тепер прикрашав не той номерний знак, який був тоді, коли мене викрали на Куяльницькому лимані. Помилки не могло бути. Відтоді, коли я розкодував число звірини, у мене виробився рефлекс — із будь-якого числа, яке тільки потрапляло на очі, складати теософську суму. Тоді вона дорівнювала семи, тепер п’яти. «Де вони тільки беруть номерні знаки?» — подумав я.

Моїм наміром було знову отаборитися на лимані поряд з копанкою, де жовтий глей. Раптом у кишені завібрував мобільник. Телефонував Різниченко.

— Послухай, — сказав він після привітання, — тут я ось вірш свій знайшов, написаний багато років тому, ще коли мене мордували кадебісти. Тоді я думав так само, як і ти, коли писав свою Звірину».

Я сказав, що зараз перебуваю у трамваї і що озвуся увечері. Та раптом запитав чи не знає він журналіста з «Вечірньої Одеси «— я притишив голос і назвав прізвище. І чи не міг би він мене з ним звести?

Різниченко мить помовчав, а тоді сказав:

— Домовимося так: я зараз розшукаю його телефонічно. А коли це зроблю — дам знати.

Трамвай уже наближався до зупинки, де було житло моєї сестри, як у кишені теленькнуло. То знову був Різниченко.

— Знайшов того хлопця, — повідомив. — Він тебе знає, бо був на презентації «Звірини» в міській бібліотеці. Час, коли він звільниться, — після шостої — сьогодні або завтра. Вибирай, але у кожному разі захопи словник синонімів.

Я висів з трамваю на наступній після сестриної зупинці, а потім дворами повернувся до її будинку. Треба було взяти словник, заради якого, я в цьому переконаний, і дзвонив Олекса. Слова для нього такий самий предмет дослідження, як для мене біблійні тексти. На мобільнику було близько п’ятої, а ми домовилися зустрітися у сквері біля Преображенського собору о шостій. До нього — півгодини маршруткою. Отже, я мав ще півгодини на те, щоб змити з себе куяльницьку сіль і щось перекусити.

Я вийшов з маршрутки, коли ще не стихло гудіння від дзвону на дзвіниці Спасо-Преображенського собору. Була шоста година. Вони сиділи на лавці у сквері, неподалік пам’ятника графу Воронцову. Коли я наблизився, вони підвелися. За віком ці двоє могли б бути батьком і сином, проте широка статура Різниченка і гінка постать журналіста не робили їх спорідненими. Різниченко був сивий, з сивими ж вусами, а молодик мав голену голову і сергу на мочці вуха.

Коли мій колега познайомив