Читати книгу - "Відьомська доба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Втім, ТАКИМ вона не бачила його ніколи.
Сьогодні вперше виказала себе Івзі таємниця, про існування якої вона іноді здогадувалася. Важкий камінь на серці Старжа.
Там була жінка, — захолола Івга. Холодне залізо впевнености. Там, у минулому його, майорів привид жінки. І наповнював змістом дивні слова, що тоді — БУЛО. А тепер — НЕМАЄ.
Майже мимоволі з уст її зірвалося ледь чутне:
— І в мене також — немає.
Він не повинен був зрозуміти. Мав здивовано здійняти брови — «що?»
Він зрозумів.
— Це не страшно, Івго. Це ще не горе, не трагедія… Просто свобода.
— І ви обираєте таку свободу ось уже двадцять вісім років?
Клавдій занурився у пару, що здіймалася над його горнятком. Мовчав.
Колись, у кімнаті гуртожитку з десятком дівочих ліжок, говорили про чоловіків і їхню любов.
Більшість осіб чоловічої статі оголошувалася зрадниками — але не заперечувалось, що серед них є й такі, які здатні зберегти любов до смерти. Як лебеді. Один помре — й інший туди ж…
Івгу не цікавили ці балачки. Проблема чоловічої вірности її мало хвилювала; ще кілька років тому вона надавала перевагу книжкам про подорожі. Які там романи…
Хто скаже, що Клавдій схожий на героя «історії кохання»?
А над усім його життям — тінь тієї жінки. Над ліжком, над підземеллям, над цим дачним будиночком. І над могилою його буде стояти ця тінь. Цей димний стовп. Наївні дівчата з гуртожитку уявляли це все зовсім інакше. Як мало вони розуміли в житті…
— Про що ти думаєш, Івго?
Запитання, на яке ще зроду ніхто не відповідав. Або — не відповідав чесно. Вона обрала перше. А він і не чекав іншого.
— Підемо, розкладемо вогнище.
— Для кого?
Слова вихопилися самі собою; вона впіймала його докірливий погляд, і їй захотілося… Відьма бісова!..
Вогнище — тепло і захист, нові зорі на чорному небі, незвичні, чарівні образи перед очима, коли довго дивитися на жериво…
— Клавдію… можна спитати?
— Звісно.
— Що з нею трапилось? З тією жінкою?
Незворушне обличчя, підсвічене полум’ям; давно не ставили Клавдію такого питання. Можливо, що й ніколи.
Або? Його коханки на неозорому ліжку раптом відчували присутність… Почували себе нереальними в порівнянні з НЕЮ. Ревнували. Можливо, хтось із них і спитався: хто ВОНА?..
Клавдій мовчав, але Івга вже знала, що він відповість.
Пломінь зводив у надрах своїх фантастичні палаци — і сам руйнував їх.
— Вона загинула, Івго. Втопилася.
— Двадцять вісім років тому?
— Вона могла б бути твоєю матір’ю. Але ви — однолітки. Ти навіть старша.
— І всі ці роки…
— Неважливо.
— Ні, важливо… ви вважаєте себе винним? Але ж загинула вона не з вашої вини?
Багаття зів’яло. Клавдій підклав гілок, і вогонь спалахнув з новою силою. Новою молодістю. Якби так само можна було повернути молодість людині… Чи все-таки — можна? Тільки для цього потрібно… Що?
Вогнище. Коло світла. Тиша.
— Ми відзвичаїлись… коли тихо. У Віжні ніколи не буває тихо, так, Івго?
Вона поривчасто зітхнула. Стала на всі чотири і почвалала на другий бік ватри, тягнучи за собою пухнастий коц, мов хвіст.
Лисеня.
Клавдій не заперечував.
Вона сіла поруч. Так близько, що при бажанні могла б покласти голову на його плече. Могла, але не наважувалась; тоді він сам притягнув її до себе.
Хвилина. Друга. Вічний танок полум’я.
— Вогонь… не змінився. Так, Клавдію? Тисячоліття… Вони дивилися на нього — стародавні, похмурі. Вони, як ми — тисячі років тому. У голові паморочиться. Так?
— Так.
— Клавдію… З вами бувало так, що хочеться сказати — і не можеш? Слів таких не вигадали. Немає їх… Так?
— Так.
— Я… не хочу спати. Сиділа б так… до світанку. Бо…
— Так, Івго. Посидимо. Тим більше, що лишилося… вже недовго.
Вона влаштувала голову зручніше — і блаженно заплющила очі.
* * *О сьомій службова машина вже стояла біля воріт. Не сигналила — просто чекала. Серце Івги впало.
— У нас ще двадцять хвилин, — безтурботно повідомив Клавдій. — Ще встигнемо випити чаю.
Миша шурхотіла у своєму куті.
Руки Клавдія лежать на краю стола, обабіч горнятка. Білі, зі слідом свіжого порізу, у мотузочках жил.
Мовчав.
— Клавдію…
— Так?
— Це завжди здається, — прошепотіла вона. — Коли втрачаєш когось… ніби винен. У нашому селі, на цвинтарі, був такий лум…
Замовчала. Машина пригнічувала своєю присутністю.
Клавдій блідо посміхнувся:
— Ми дивно говоримо. Наче перед відчиненими дверима. Треба йти, був же ж час на розмови… А тепер — немає. Двері чекають, а ми все зволікаємо, і, виявляється, щось важливе ще не сказане, але вже ніколи.
Він підвівся. Вихлюпнув у вікно чай, зняв з вішака елегантну, без єдиної зморшки маринарку:
— Підемо…
— Це був добрий лум. І недорого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьомська доба», після закриття браузера.