Читати книгу - "Відьомська доба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Плавала вона погано — тому намагалася триматися так, аби ноги досягали дна; Клавдій узагалі не силкувався плисти, просто стояв по пояс у воді і ловив долонями полохливі сонячні зблиски.
— А можуть відьми… перетворити мене коли не на птаха, то хоч на лисицю? — раптом спитала Івга. — По-справжньому, назавжди?
Клавдій хлюпнув водою в обличчя:
— Івго… А можуть відьми обернути час? Закинути мене, Клавдія Старжа, на тридцять років назад? Ну, добре, на двадцять вісім…
— Тоді було краще?
Він так серйозно подивився їй у вічі, що в неї одразу захололи ноги.
— Тоді було… Івго. Не знаю, чи краще. Просто БУЛО.
— А тепер НЕМАЄ? — смикнуло її за язик.
Він нічого не відповів. Присів, занурився у воду з головою. Підвівся, забрав мокре волосся з чола:
— Івго, виходь-но на берег. Змерзла.
— Щоби ви знову на мене витріщались?
— Дурненька, — Клавдій вийшов на берег і обтрушувався, мов сенбернар. — Знаєш, чого я тільки не бачив? Робити мені нічого — твої сіднички роздивлятись.
Дівчина похлинулася від образи:
— Ах, нецікаво — то й не дивіться!
І рішуче рушила до берега. Не дивлячися на Клавдія, підійшла до свого одягу. Не відвертаючись і не ховаючись, почала одягатися — жодним жестом не виказуючи поспіху. Застебнула нову «блискавку», поправила майку — і тільки тоді наважилася поглянути на Старжа.
Звісно, він і не думав відводити погляду. Весь цей час дивився!
Вона не знайшла в собі сили розгніватись. Посміхнулась — але якось зовсім жалібно:
— Ну і що? Нічого особливого? І, — вона демонстративно позирнула на його плавки, — ніякого ефекту?
Він мовчав. А їй зробилося нестерпно соромно. Як тоді, у школі, де її вважали святенницею і боягузкою, а вона, аби довести протилежне, притягнула на заняття порножурнал… І її застукав з ним учитель історії. Вона стояла перед ним і плакала. Чомусь усі її спроби опанувати фривольність оберталися проти неї. Ціле життя.
Пахло водою й очеретом. Він багато років уникав цього запаху.
Над річкою кружляли бабки; надто багато років він ненавидів цю теплу прозорість з глянцевими острівцями латаття. Будиночок на березі, колись доглянутий його батьком, тепер був геть занедбаний. Клавдій не міг надивуватися дивному бажанню привезти сюди Івгу.
Запах, що навіки в’ївся йому в ніздрі. І можна побачити дівчинку в зміїному купальнику, яка б’є руками по плямистій од зблисків поверхні. Давній, майже не болючий спогад. Просто красива картинка.
Івга змерзла. Майка, натягнута на мокре тіло, безсоромно облягала груди…
Запах… Світлий світ, за яскравістю схожий на марення. Сяйливе руде волосся.
Дюнка.
Овеча річка з гори, біла на синьому.
Вільгість гір.
Як вразило його тоді, що вони кольорові і безупину міняться під тінями таких схожих на отару хмар. Івгість… Вологість вогню. Дівочі губи.
Торкання Дюнчиних уст — частина великого світу. Як дятли, річки, білі спини овець і черевця хмар… Так це відчув він тоді. Там. Нагорі.
Нагорі всього свого життя. І яке болюче, жалюгідне падіння…
Клавдій до хрускоту стиснув пальці.
Шкода — не зберіг жодного її фото. Жодного із сотні різноманітних чорно-білих і кольорових, великих і малих. Усе зникло. Згодом, десять років по тому, він намагався знайти хоча б одне — марно. Дюнка пішла, не залишила ні сліду — навіть барельєф на надгробку втратив подібність до оригіналу. Це обличчя могло належати будь-кому, але не Дюнці, якою її пам’ятав Клавдій.
Утім, чи ПРАВИЛЬНО він її пам’ятає?..
Був час, коли не хотів пам’ятати взагалі… Змінив місце навчання, на кілька років поїхав з Віжни… Дюнчиного часу не було. Він вирізав його зі свого життя. Бажання його було таким шаленим, а воля такою міцною, що він досягнув-таки амнезії. Порожній сірий екран спогаду… Згадуючи її, він мучився неможливістю відтворити найдорожчі риси.
Як шкода, що нікого з її родичів не залишилося у Віжні — Клавдій так і не знайшов їхньої нової адреси.
Зрештою, чого він іще чекав? Він, який учинив два важких злочини: заклик нявки до світу живих і зрада коханої. Його позбавлено можливости згадати. А отже — вибачення. І відкуплення…
Івга…
Він здригнувся. Вона дивилася просто на нього, і в глибині її сторожких очей тремтів неспокій. Відчула зміну в його настрої і не може зрозуміти, в який колодязь поринула раптом його душа.
Зміна долі.
Десь там, за стіною млявої сонячної тиші, у далекому Палаці божеволів під тягарем повноважень Ґлюр. Ще далі борсалися куратори, строчили істеричні послання і лаяли Великого, а він сидить на спорохнілому місточку та дивиться на мокру дівчину…
Вільгу…
Івгу…
— Все ще холодно?
Вогненність вод…
Вона ледь усміхнулась:
— У мене до вас прохання, Клавдію. Коли… зробиться зовсім погано… скажіть мені, будь ласка — «гуси». Нагадайте… Можливо, відпустить.
Волога спогаду.
— Вистачить знущатися, — Клавдій підняв руки вгору. — Сама мені скажеш, коли захочеш… теж мені, жарти.
Миша, вкотре зігнана зі столу, обурено вовтузилася в куті. Електричний чайник закипів на диво швидко — хоча, можливо, це час Івги чіплявся за «тепер» кожною миттю, бажаючи втриматись, розтягнутися… не зірватись у «потім».
Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьомська доба», після закриття браузера.