Читати книгу - "Містичний вальс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я тебе не звинувачую, — театрально зітхнула Лана.
— Як добре, що я давно виріс.
Лікар Юр мав рацію — нічого страшного, подумала потім Світлана. До Балу Великого Врожаю вона цілком видужала і була, як нова копійка — король особисто прослідкував за цим. Він слідкував за цим цілих три дні, бо до початку свята не покидав її покоїв.
— Та ворушіться ж! — нетерпляче пританцьовуючи на місці, прикрикнула Зоряна на двох покоївок, які із вправністю сонних мух защипували на Лані бежеве оксамитове корзно. — Ну що за дівки, кара на мою голову! У них руки правильно стають, лиш коли треба хлопа обійняти, — поскаржилась вона Світлані. Та у відповідь тільки повела плечем. Із незрозумілих причин Зоряна хвилювалась за неї більше, ніж вона — сама за себе.
— Ні, се годі витримати. Ось геть, дайте, я сама! — і, вихопивши з пальців Росави золоту фібулу, із вигравіюваною на ній трояндою, Зоряна прикріпила край плаща трохи нижче талії Лани, над стегном, із лівого боку. Саме корзно важкими складками лежало на плечах Світлани, а другий його край, який нічим не закріплювався, був перекинутий через її ліву руку. Під плащем на ній вилискувала синювато-сіра атласна сукня без рукавів і з квадратним вирізом на шиї, а вже під сукнею, невидима для людського ока, ховалась батистова сорочка з довгими, у формі крил кажана, рукавами, та розшитим синіми листками комірцем. А черевички! Світлана глянула на свої ніжки, і, хоча довга сукня залишала відкритими тільки їхні носочки, засміялась. Вона була взута у подарунок короля — черевички із темно-вишневого сап’яну, на підборах заввишки сантиметрів десять — і знову почувалася як удома! Ось тільки жаль, що червоні коралі довелось зняти — а вона так до них звикла. Ну, то пусте, зате хрестик залишився тут, торкнувшись чорної шовкової шворки, на якій він висів, відзначила Лана. Король питав її, що це, і вона сказала — просто прикраса, не наважившись пояснювати значення цього християнського символу; Олесь зауважив тоді, що нічого особливо красивого в у цій речі не бачить, крім того, вона занадто примітивна, аби зватися прикрасою. Лана погодилась, сховавши хрестик під сорочку, і перевела розмову на щось інше. Це був її амулет, її талісман, і розлучатися з ним вона не збиралась, навіть на догоду Олесю.
— Я виглядаю, як королева, — вражено видихнула Лана, кружляючи перед видовженим, овальним дзеркалом. — Не можу в це повірити.
— І не вір. Ти виглядаєш краще, — Зоряна, в накинутому на темно-зелену шовкову сукню золотавому парчевому халаті без ґудзиків, теж скріпленому біля коміра фібулою, але срібною, нічим вже не нагадувала Лані ту сором’язливу, бідно вбрану покоївку, що принесла їй першу в Рутенії вечерю, і не сміла підвести заплаканих очей, картаючи себе за хворобу короля. Тепер це була бояриня, шляхтянка — гонорова, горда, сильна жінка із залізною волею і все ще щирим серцем. Це в ній незмінне, із ніжністю подумала Лана, і торкнулась руки Зоряни.
— Дякую за турботу.
— Ніякої турботи. Ти готова? Накинь плат на голову, і ходімо — Роман чекає.
— Я… не хочу одягати плат.
— Ну, то серпанок.
— Не хочу, — вперто повторила Лана.
— Ну хоч вінець вдягни.
— Він мене душить. Та й кому заважає моє волосся?
На губах у Зоряни заграла мінлива усмішка — ось мить, і вона хитра, потім стає єхидною, а потім замріяною.
— А й справді. Іди як хочеш. Це твій вечір.
Мій останній вечір тут. Останній. Ой, люба подруго… нехай тобі щастить!
Світлана не могла б сказати, що зненацька відчула, що ця ніч у Рутенії для неї остання — вона просто раптом почала це знати. Звучало безумством, та і було це безумством, але ніщо ж не заважає безумству бути неспростовним фактом, чи не так, подумки розтлумачила собі ж Лана, і повернулась до Зоряни — нічим не скуте волосся колихнулось, сяйнувши, як місячна доріжка на чорній воді.
— Тоді рушаймо.
Та велика двосвітна зала, якою Лана милувалась на шляху до покоїв короля у свій перший візит, більше не здавалась світлою і просторою; наповнена людьми, вона немовби ворушилась і гомоніла сама по собі. Кого тут тільки не було! Селяни у простих полотняних сорочках і ногавицях, взуті у личаки, рідше — у шкіряні постоли, це вже той, хто заможніший; купці, бородаті синьоокі блондини, усі — вражаючих об’ємів, з округлими, мов кавуни, животами, що стирчать з-під шовкових сорочок; поети — ті, що говорять милозвучно, стрункі, худорляві, одягнуті, як і селяни, але із мрійливими виразами на необвітрених, ніжних обличчях, за якими Лана враз їх і пізнала; а ось і Рада Старійшин у повному складі, всі вбрані підкреслено просто, але вона вже знає, скільки коштує ота простота: чоботи-чорнобривці із двоколірного сап’яну, сорочки, такі прозорі, що здаються пошитими із вранішнього річкового туману, гаптовані золотими нитками — у Світозара, і срібними — у решти… Жіноцтва не багато, в основному, шляхтянки, одягнуті так, що переливчастий блиск шат геть затьмарює красу лиця, відводить від нього увагу; а тут же дійсно вистачає красунь. Та ці браслети на зап’ястках, сережки, розміром із ті ж браслети, у вухах, плати, із вправленими золотими медальйонами, обручі, золоті та срібні, що одягаються, закріплюючи плат; деякі — прості, схожі на солом’яні скрутні, деякі — ледь не корони, зубчаті, величні, інші прикрашені намистинками, з’єднаними між собою тоненькими металевими дротиками, що здалеку виглядають як сітки. Яка ж бо рибка піймається в цей невід? На шиях — золоті ланцюги, пекторалі, гривні… І скрізь парча, парча… так, що Лана зі своїм атласом здається ледь не вбогою. На неї, як помітила Лана, жінки позирали несхвально — все через волосся,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Містичний вальс», після закриття браузера.