Читати книгу - "Містичний вальс"

— Ну, ось і все, — із цими словами Олекса натягнув їй покривало аж до підборіддя, і саме вчасно, бо в ту мить, коли він нахилився, щоб поцілувати її, у спальню без натяку на запрошення завалила ціла делегація краян чоловічої статі, очолювана Світозаром, і з голодною цікавістю спрямувала свої погляди в бік Ланиного ложа.

— Якого… що ви тут робите, усі? — король підскочив. — Хто вам дозволив увійти? Як ви насмілились? Ану всі геть — негайно!

Світозар мовчав — його довгі білі вуса оторочували скорботний рот і спускалися ледь не до грудей, мов ікла ображеного в кращих почуттях моржа. Чомусь саме моржа і нагадав він Лані в цю мить — старого, зморшкуватого, такого ніби неповороткого на суші, і такого зграбного, спритного у воді — у своїй стихії. Дивлячись зараз у ці блакитні, вже трохи збляклі від віку очі, Лана зрозуміла з чіткістю, котра чомусь вислизала від неї раніше — вона придбала собі ворога, та не простого, а смертельного, який буде битись до переможного кінця.

Решта краян, переминаючись із ноги на ногу, теж мовчала, ніяковіючи, і скидалась на гурт розлючених плюшевих ведмежаток. Та не встигла вона посміхнутись про себе цій аналогії, як хтось із середини — легше ж виступати, лишаючись невидимим, гукнув:

— Якщо вона чаклунка, мій володарю, нехай вилікує себе сама!

Якусь мить панувала тиша, потім озвався Олесь.

— Вона так би і вчинила, неодмінно. Та для цього їй треба звестися і приготувати чаклунське зілля, а хіба вона годна?

Юрба цих милих двометрових немовлят слухняно закивала на знак згоди і, задкуючи, залишила покої. В дверях затримався лише Світозар — точніше кажучи, завмер, мов кобра перед стрибком, даючи зрозуміти, що його це пояснення, без сумніву, блискуче, не задовольнило. І він не задкував — просто крутнувся на своїх підборах і зник так хутко, наче його й не було. Олесь же, взявши з табурета кубок із питвом, принесений Зоряною, підніс його до вуст, і прошепотів:

— Пий. Потроху. Ось так, добре. Затримуй воду в роті, щоб зволожити язик і піднебіння, так ти швидше вгамуєш спрагу. Чудово, розумна дівчинка. Юр сказав, що в тебе жар. Ти впевнена, що це… що ця хвороба не така, як в мене?

— Цілком. Це все серпневі ночі.

— Які?

— Та ті, що в Рутенії звуться «врожайниковими». Вони вже прохолодні, мій пане. Особливо там, в полі, біля Змійки.

— Та ти ж ніколи не жалілася! Чому?

— Бо було не до того. А ти блискуче впорався, Олесю, — маючи на увазі вигнання незваних гостей, мовила вона.

— Вважаєш? Дякую. Щось мусив же робити, коли вони зайшли сюди! У мене аж мову відняло!

— А по тобі й не скажеш. «Вона не може встати»… Ну, це ж треба! Залізна відмазка, мій королю. Коханий мій.

— Знову нове слово? — Олесь хмикнув і тут до нього дійшло. — Що ти… що ти сказала?

— Таки нове. Цілком нове для мене. Коханий мій.

— Почуте від тебе це — варте життя. Скажи іще…

— Єдиний…

— Ні, не так. Ще… це слово.

— Коханий. Я кохаю тебе.

— Ти все-таки наважилась… чому?

— Бо хочу, щоб ти це чув.

Щоб знав це. Щоб пам’ятав, навіть коли мене тут не буде… коли я піду. Олесю…

Він забрав її пальці в свої, і схилився над нею так низько, що Лана бачила гру темніших і світліших пасем його волосся, ловила дух трав, який завжди так хвилював її, і вираз коханих очей — просвітлений, жадаючий забуття теж не став для неї незбагненним. Він теж знає, що розлука неминуча — сяйнула їй думка і вона, якось по-новому, гостріше відчувши його біль, його прагнення до вибору, якого він не має, ба, не має навіть права на прагнення, раптом так палко захотіла його втішити, що збагнула навіть той вираз, значення якого вічно вислизало від її розуміння — хочеться до смерті.

— Олесю, — прошепотіла вона, обводячи пальцями абрис його вуст, — якщо ти нічого не маєш проти жінки, натертої козиним жиром, я могла б показати тобі дещо цікаве.

— І чим саме ти змогла б зацікавити мене, чужинко? — підколов він, включаючись у гру. — Щось новеньке, чого я не знаю?

— Ти знаєш більше, ніж я здатна витримати. Але… — Лана підвела руку так, щоб у промінні згасаючого сонця, яке люб’язно зазирало кожного вечора у її вікно перед тим, як зайти за небосхил, перстень на її руці блиснув гострими, пронизливим металевим відблиском. І Олесь зрозумів.

— Ти впевнена, що хочеш цього?

— Я хочу всього — від тебе.

Хочу всього тебе.

— В дитинстві, — мовив король, скидаючи кептар, прикрашений аплікацією із червоного сап’яну, і, беручись за край сорочки, — я терпіти не міг козиний жир. Те, як він блищить на шкірі, і запах… сморід… це просто жах!