Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Трудно втриматись, аби, описуючи цей край, не повторити ще і ще захоплені слова козацького батька Дмитра Івановича Яворницького, про те, що «край цей був далеко не маловодний; його центр перетинала велика і багатоводна й повноводна ріка Дніпро з багатьма озерами, східні й західні околиці були змережані в різних напрямках безліччю рік, річок і прогноїв та єриків, котрі немов жили в живому організмі, несли свої прісні, гіркі й солоні води по безкраїх степових рівнинах запорізького краю; достаток води в своєму краю козаки характерно висловлювали словами пісні:

…Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками тут називаються більш чи менш глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом, які служать природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у ріки, річки, озера, лимани, прогної, єрики; геологічною мовою балками називаються мертві яри, недіючі, вкриті лісовою чи трав’яною рослинністю. Ярами ж називаються діючі балки з крутими, оголеними берегами, що обвалюються від весняних і дощових розливів… байраками називаються ті самі яри, але неодмінно вкриті лісом, більш чи менш густим і високим».

Балок було сотні й сотні і тяглися вони на десятки кілометрів (найбільше їх було біля Дніпра – з обох боків загальним числом 131! Коли наставали спекотні дні, на їхніх схилах, в долинах їхніх і паслася худоба. Правда, степ не всюди був однаковий, південніші території між Дністром і Доном були посушливішими (це їх пізніше називатимуть Диким полем). Чи, скажімо, Приазов’я. І все ж для скотарів-кочівників залишався великий простір для маневрів – в посуху вони переганяли стада в краї, де зберігалася волога, у ті краї, про які пізніше, вже в українців, навіть поговірка з’явиться: «Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойло».

Недарма ж про ці краї – ще за скіфських часів – так захоплено писав Геродот (процитуємо його ще раз, текст вартий того): «Земля у них (скіфів) рівна, багата травою й добре зрошена; кількість рік, які течуть через Скіфію, хіба що трохи менше кількості каналів у Єгипті…» А про Борисфен, який «з інших рік… найбільш прибутковий: він дає чудові й розкішні пасовища для худоби, багато прекрасної риби, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться й чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не сіють хліба…» Через віки після «батька історії» про ті краї писатиме очевидець тих багатств: «В цій країні, у придніпровських степах трава росте надзвичайно високою і такою густою, що неможливо їздити на колесах, бо вона заплутується у шпицях і не дає їм вільно рухатись…»

Ось іще свідчення 116-річного діда Розсолода, що його наводить у своїй праці «Історія запорізьких козаків» Д. І. Яворницький:

«Тут всілякі квіти цвіли, тоді великі трави росли… тут була така висока тирса, що як оця палиця, що у мене в руках: як глянеш, а вона, мов жито, стоїть; а очерет ріс, мов ліс: здалека так і біліє, так і лисніє на сонці. А що ж до пирію, ковили, мурави, орошку (горошку), кураїв та бурунчуків, то як увійдеш у них, то тільки небо і землю й видно, – в отакенних травах діти губляться, бувало. От вона підніметься вгору, виросте, та й знову падає на землю, та так і лежить, наче хвиля морська, а над нею вже й інша росте; як запалиш її вогнем, то вона тижнів три, а то й чотири горить. Підеш косити, косою трави не відкинеш; поженеш коней, за травою і не побачиш їх; заженеш волів у траву, тільки роги мріють. А випаде сніг, настане зима, то й байдуже: хоч який буде сніг, а траву надовго не вкриє. Пустиш собі коней, корів, овець, то вони так пустопаш і пасуться, тільки біля отар і ходили чабанці; а як заженеш овець у траву, то вони між нею, наче мурахи, – лише увечері й побачиш, але вже тоді біля них роботи – тирсу вибирати, яка поналазила їм у вовну! А що вже між тою травою різних ягід, і говорити нічого; оце було як вийдеш у степ та як розгорнеш траву, то так і бери руками полуниці… Меду скільки хочеш, стільки й бери, – найбільше від диких бджіл. Дика бджола скрізь сидить: і на очереті, й на вербах; де буркун, в буркуні, де трава, у траві…» А вже про звірину різну, дичину – чи й вистачить місця процитувати! І в такому раю жили скіфи і радувались йому – і царські, і кочовики, і землероби.

Фламандський монах-францисканець і мандрівник по Азії (1253–1255 рр.) Гільйоме Рубрук під час своїх мандрівок Азією побував і в Монголії, де зробив опис того, як здійснювало переїзд сімейство багатого монгола: сотні возів, а навколо рухались величезні стада.

«Мені здавалося, – пише Рубрук, – що назустріч мені рухалось велике місто» – так його вразило багатолюдне і гамірне переселення заможного монгола, що складалося з возів, юрт і величезних шатрів.

Подібну мальовниче-вражаючу картину Рубрук, якби він мандрував, наприклад, степами Північного Причорномор’я, спостеріг би і в скіфів-кочівників. Зокрема, в багатих: сотні возів, нелічені стада, велелюддя, галас, іржання коней, рев худоби, крики погоничів і ще бозна-скільки і яких звуків він би наслухався, опинившись, звичайно ж, у хмаровищах пилу, що здіймалися до