Читати книгу - "Щаслива суперниця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Найменше я сподівалася на те, що ігумені Бріджит вдасться вплинути на Ансельма, але все-таки послухалась поради доброї черниці. Єдине, що втримувало мене тут — це думка, що ввечері по мене повинен прибути Едгар, та й не хотілося швидким від’їздом принести зловтішне задоволення абатові. І я взялася палко молитися біля статуї святої, просити її заступництва та захисту.
Однак і помолитися спокійно мені не вдалось. Не минуло й півгодини, як у каплицю ввійшли кілька людей з почту Ансельма, вгледіли мене та почали вивергати всілякі мерзенні речі.
Зрештою я не витримала. Однак коли спробувала полишити каплицю, вони загородили прохід, і далі глузуючи. Я на мить злякалася, але потім вирішила — не насміляться ж ці негідники скривдити вагітну жінку під склепінням храму!
Щоб зайве не випробовувати долю, я швидко пройшла бічним виходом каплиці в гербаріум і засунула за собою зовнішній засув. Зробила це саме вчасно, бо ці негідники рішуче рушили за мною та заходилися грюкати в двері.
Я стояла посеред грядок із лікарськими травами, відсапуючись. Давно колись саме цими дверима я вийшла, щоб назавжди полишити обитель. І тепер відчувала те саме бажання. Тихого прихистку мені тут напевно не знайти. Ансельм і його люди взялися будь-що-будь вигнати мене з монастиря. І хоча в листопаді смеркає рано, краще мені поїхати, не чекаючи на Едгара. Я надто вразлива, щоб довго зносити образи й знущання.
І все-таки я дочекалася сестри Стефанії, котра принесла молоко, хліб і мед. Мені довелося їсти на ходу, як старчисі, що отримала милостиню, і як не намагалась я стриматися, сльози заюшили з моїх очей.
— Тобі не можна так засмучуватися, — шепотіла Стефанія, втираючи кутиком свого апостольника мої сльози. — Але краще б тобі поїхати. Мені гірко де казати, адже сестри в обителі люблять тебе, як і раніше. Але преподобний… Наскочив, як сніг на голову, й немовби заздалегідь знаючи, що ти приїдеш, почав лютувати ще до твоєї появи. Давай-но я гукну твоїх людей, та тихцем вирушайте. І хай пробачить нам свята Хільда за те, що ми так повелися з нашою дівчинкою…
Однак виявилося, що вибратися з обителі не так і просто. Мої люди, впевнені, що я допізна затримаюся в монастирі, подалися в Даунхем побенкетувати за кошт Саймона, який виставив частування з нагоди народження сина. У селі, яке виросло за останні роки біля стін обителі, залишилися мій вірний Утред, його мати Труда й сам Саймон, який з невідомої причини відмовився пити зі стражниками. Але я була задоволена, що хоча б вони тут, і звеліла мулярові й Утреду осідлати мого жеребця. І між іншим помітила, що між Утредом і Саймоном за цей час немов кішка пробігла.
Труда пояснила:
— Утред гнівається на Саймона за те, що той відпустив охорону. Мій син, тільки-но вгледів у монастирі Ансельма, насторожився, а Саймон узявся повторювати, що його й Утреда цілком достатньо, щоб супроводити вас. Ну, і я, між іншим, теж не клунок.
Труда вочевидь не відчувала особливої приязні до іноземця-муляра. Але Саймон не звертав на це жодної уваги. Він жартував, жваво теревенив і насвистував — ніби й не було тієї похмурої заклопотаності, з якою ще сьогодні вранці він ставив мені безглузді запитання про Бертраду.
Я ж зітхнула на повні груди тільки тоді, коли ми досить далеко від’їхали від обителі святої Хільди. Місцина поросла лісом, під копитами коней шелестіло опале листя, а холодний захід яскраво червонів за гіллям дубів і буків. До вечора мороз поміцнішав, стояла цілковита тиша.
Я поклала руку на живіт і тихо розмовляла з малям, просила в нього пробачення за те, що дозволила собі так розхвилюватися. І ще мене засмучувало, що я забула сказати Стефанії, аби передала Едгару, коли він з’явиться, що ми вирішили повернутися в Тауер Вейк.
Зненацька попереду почувся гамір — схоже, Саймон і Утред знову зчинили лайку. Ми саме перебували на роздоріжжі, де підносився масивний кам’яний хрест, і мої супутники зупинили коней та про щось палко засперечалися.
— Міледі, — звернувся до мене муляр, — напевно не трапиться нічого лихого, якщо ми зробимо невеличкий гак і проїдемо повз церкву Святого Дунстана. Мені необхідно глянути, як зберігаються інструменти на будівництві.
— Твоя турбота, ти і їдь! — брутально перебив муляра Утред.
Але Саймон не вгавав. Під’їхав ближче та взявся переконувати мене, що мушу глянути на дивовижну дзвіницю з небаченими ребристими склепіннями й стрілчастими вікнами, котру він зводить у фенах. Зазвичай муляр міг годинами розповідати про свою роботу, але зараз мені несподівано здалося, що він неприродно злий і напружений.
Коли ж і Труда підтримала Утреда, Саймон остаточно розлютився. Схопив мого жеребця за вуздечку та почав заводити на лісову стежку. Зізнаюся, я навіть розгубилася, коли Утред підскочив упритул і почав тіснити Саймона своїм конем. Вони мало не билися, вириваючи один у одного поводи, поки мій жеребець не почав непокоїтися. Я скрикнула.
Усе подальше відбулося миттєво. Утред озирнувся на мій крик, і відразу Саймон вихопив свого тесака й завдав йому удару під ребра. Я бачила, як Утред рвучко відкинувся, намагаючись вихопити меча, але Саймон ударом ноги скинув його з сідла, перехопив повід мого коня та помчав, тягнучи мене за собою. Позаду нестямно закричала Труда.
Мені нічого не лишалося, як вчепитись у гриву коня й щосили намагатися зберегти рівновагу. Жахлива думка простромила мене: Саймон втратив розум.
Ми промчали крізь гай, кілька разів звертали, а муляр і далі нахльостував коня, волочачи мене за собою. Коли ми ненадовго виявилися на відкритому просторі, далеко попереду на тлі багряної смужки пізнього заходу майнули обриси високої чорної дзвіниці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щаслива суперниця», після закриття браузера.