Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Чернецького і самого круля, то сотникові супровідці-козаки ширили між козацтвом чутки, що те вчинили не в Новгороді-Сіверському, а в Трахтемирові по намові бояр і воєвод разом із гетьманом Брюхом і вчинили тому, що боялися: коли Богун стане правобічним гетьманом, рано чи пізно він стане й лівобічним.

Брюх дійсно смертельно боявся знакомитого Богуна, як необійдного по Золотаренкові та Сомкові, куди вартішого за нього суперника на булаву й реґалії. Дивним було, що Іван Богун новгород-сіверський, царів служака, був теж у одночассі забитий. Не інакше, як переплутали їх убивці-виконавці!..

Лукаво-підлі чутки в січовищах, як пошесть, умліока обросли так, що вже другого дня не можна було до ладу добрати, що ж насправді сталося зі славним Богуном у Трахтемирові і з другим — у Новгороді-Сіверському, хоч була певність, що до всього того, безумовно, має відношення Брюховецький.

Та було добре відомо, що все Лівобіччя горить пожежищами і що головний царський воєвода, князь Трубецькой, в зв'язку із ворохобством краю, перебуваючи в Задебрянщині, уже втретє об'явив про царську високу згоду на всі пункти-статті Гадяцької домови, лише б відірвати Україну від Польщі. Сіркові було ясно, що, граючи тими пунктами, мов шахрай картами, царат чимало домігся і через духовенство та одновірність, і через низове поспольство, незважаючи на свою розгромну поразку...

Тим часом Тетеря з ляхами і татарами, винищивши прихильників Брюховецького, вже вчинив млиновий та подимний реєстри з допомогою місцевих скрибів, зафіксувавши на Лівобіччі триста п'ять міст і селищ, двісті шістдесят один водяний млин та чотириста двадцять один вітряковий камінь, коло кільканадцяти десятків буд, ґут, гонтарень, Гуралень, рукомесних братств, не кажучи про тисячі овець, коней, корів, волів та всілякий реманент.

Не відставав Тетеря від Брюха і в обдаруваннях вірної йому козацької значкової старшини млинами, перевозами та митницями. Робилося те ним ніби в піку своєму согетьманові, який, не пасучи задніх, дозволив панам Максимові та Шимку Попайдам перспективно поставити «рудню для розмноження скарбу військового потугою в сорок возів заліза-криці річно», роздав переправи, лови, діброви, пасовиська і висілки, хоч ті були ще зайняті полками Тетері!

Тетеря, дізнавшись про універсали Брюха, платив Орді за поміч ясирами та добрами із подарованих місцевостей, викликаючи супротиви навіть тих, що були невдоволені Брюхом. При такій спустошеності, розбраті, грабуваннях у краї Січ, звичайно, не могла бути безучасно спостережливою, хоч її й стримували сніги та віддалі.

Сірко, як і завжди, мовчазний, заніколений, занурений у себе, жив у розпачі від того всього, а найпаче від втрати Богуна, що була вже певною. Він шаленів, стинався душею, проклинав увесь світ.

Третьої доби по святі Миколи, опівночі, погутаривши розвідно з козаками, які прийшли на спочинок із січових залог-застав, Сірко раптом звелів бити в била алярм і скликати охочекомонців із паланок та зимівників у наглий похід. Про те, куди і на кого він буде спрямований, не говорилося, але вже те, що його очолюватиме Сірко, було всім доказом його необхідності, а утаєння розголосу — запорукою успішності. Всі здогадувались, що підуть не на розбитих бояр, а на переможців-ляхів, круля, Чернецького, Яблуновського, Маховського, на орду та Тетерю, хоч хан, чувати, сидів ще вдома.

Сірко керувався швидше інтуїцією, а виправдовувався заповідями свого колишнього навчителя Івана Сулими, що «нужда закони виправляє». Про всяк випадок, щоб якось утримати орди ногаїв і буджаків, він пустив чутку, що йтиме походом на тих і тих. Допомогти тому мали досі не викуплені полонені татари-відпущенці із Базавлука: довідавшись потай про чутку, вони понесуть її у свої улуси й стійбища.

Уже за тиждень на Сіркове прохання в умовлене місце прийшли дві сотні козаків на чолі із Самійлом Височаном та Васюрою Вареницею. Чільці були особливо потрібні Сіркові і як однодумці, і як знані повсюди в краї, і як досвідчені та такі, що мають вподовж і впоперек рідну землю. Важило й те, що значна частина значкових старшин Січі під будь-якими приводами не бажала йти охочекомонниками у цей похід. Зголосилося їх з усіх тридцяти дев'яти куренів, що числились компутно, небагато.

Називалися курені: Левушківський, Пластунівськнй, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Плитнірівський, Пашківський, Кущівський, Кислюківський, Васюринський, Конелевський, Батуринський, Поповичівський, Неааймайлівський, Іркліївський, Щербинівський, Татарівський, Шкуренський, Куренівський, Роговський, Корсунський, Каніболотськнй, Унганський, Дерев'янківський, Стеблівський-Нижній і Стеблівський-Верхній, Шаралівський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Тимошівський, Величківський, Чигиринський і Іванківський — колись Сулимівський, а тепер Сірків.

Було їх ще кілька, але або неповних, або великих непомірно: рибальський на чолі із дідом Танасом Шолохом, чайкарний-байдачний із теслів-чорноморців, тепер під Порфиром Ступою і Процем Гнидою, господарський — із Шимком Кажлаєм і вивідний — на чолі із сотником Гнатом Турлюном. Вивідний мав окреме обійстя і постійно був розсипаний по волостях та по Кучманській і Муравській сакмах чи аж у буджаках, ногаях, Перекопі та Ханстві. До нього належало компутно і чимало сліпців, старців, кобзарів, подорожців, наймитів та навіть ченців.

Як правило, курені взимі половинилися або й четвертувалися — козаки розходились по зимівниках і паланках, та цієї зими їх було чимало, і значна частина з них врешті зголосилася іти охочекомонно з Сірком куди б не було. Допомагали Сіркові і кошовий Іван Щербина та його і значкові товариші, радіючи, що відплив козацтва із Січі полегшить їм врядування в ній.

Сірко в цей час був справжнім загальновизнаним «третім гетьманом», як називали його це лише січовики, а й високодвірські сусідські державочільники. По повному зборі охочекомонців-запорожців та появі на заклик двохсот донців під чільством Фрола Міная, «третій гетьман» організував понад тридцять загонів-виправ, яких на вигуляних добротних конях коршаками направив у всі кінці на польські війська і на лівобіччі, і на правобіччі Дніпра.

Чутка про появу на волості «характерника» із армадами запорожців підняла такий супротив решток населення Лівобережжя ляхам, Тетері й Орді, що польські потуги відчули те негайно. Навіть хан, виславши буджаків у поміч Тетері, був змушений затримати обіцяний вихід в Україну, бо «появилися якісь летючі козацькі адверсори аж під Перекопом».