Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Сірко веселого, хоч і вставали перед ним привидами димарі-бовдури, які бачив по путі сюди. Гостилася й дітвора цілим виводком у сусідній хаті радо та весело-гамірно. Нарешті, підкріпившись, заграли музики, вдарили бубни, були відсунуті столи й лавиці, і молодь, переспівавши вінші «молодим», пішла у танки, так що аж хата ходором заходила.

Спочиваючи після танцю з дружиною, Сірко дивувався вмінню синів розважатися, що цілком приписував їхньому вихованню у Собеського. А ще збагнув, якось аж боляче, що він уже не молодий, а ще ж майже не жив, що із-за нього так довго хворіла Софія «бісівством», так само не живши, що край конає у лабетах і інтригах високих сусідніх дворів, а старшина і козацтво двоїться й троїться, не маючи одного гетьмана, що земля рідна лише зрідка озеленена озиминою, а люд живе в землянках-бурдюгах...

Непомітно вибравшись із весело-суєтного бенкету, коли він був уже в розпалі, «срібні молоді», господар і господиня, нарешті опинилися в спальному покої і, не світячи гасника, не змовляючись, роздяглися й зустрілися в постелі, як і вперше двадцять п'ять літ тому. Спершу говорили, як і тоді, притулено і пригорнуто, аж до запівночі про своє життя, про злигодні, про дітей та навіть про стан у країні. Сірко за багато років притискав знову свою Софію до грудей і приймав її ласки.

— Все тіло в рубцях у тебе, а долоні шершаві й мозолисті! Від чого б то, любий муже? — аж захлиналася в жіночій збуді Софія.

— Рубці, люба моя, від ран у боях, а мозолі — від шаблі та списів, горлице! Не випускаю ж їх від весни до зими із рук у боях із аґарянами. Хрест твій врятував мене якось від смерті,— оповів він про отруєну стрілу ординця.

— Хай бережуть тебе Бог і Свята Матір завжди й повсюди, мій муже, і мені на втіху, і дітям на радість.

— І тебе, ластівко моя, і тебе!

За стінами гучав бенкет, а у вікно до срібновесільників заглядав одним більмастим оком місяць, соромлячи Софію...

Смажилася в спекотняві подій доля України на п'яти чужих вогнях, розпалених у Високому Порогові Стамбула та в королівському замку Стокгольма, в сеймі Варшави та в двірці Бахчисарая, в створеному торік «Приказі Малия Русії» в Москві та в братовбивствах, ними роздмуханих, у ній самій. Смажилася, віщуючи лише одне: нещастя бідному українському людові, який ставав і не став на ноги у вивільненні від високодвірських своїх сусідів.

До всіх жертовностей, що їх приніс український народ на поля визвольної війни, додалися «уболівальники» і «прихильника», похітливі й наглі. Їх число примножилося розбратом у рідному середовищі, бо по Хмелеві ледь не на десять частин поділилася людність, обезцінились народні святині та трудова мораль.

Чимало поселян, козаків, нижчих старшин і рукомесних міщан ішли світ за очі. І спасінням Божим їм були вільні нічийщини у полі, під січовими залогами, чи Слобожанщина, ще не поневолена Московією. Сусідам було ясно, що у вузловій тогочасній борні держав вийде переможцем той, хто прибере Україну до своїх рук. А прибрати мусили, бо знали, певні були: Україні нізащо не можна дозволити незалежної самостійності, виплеканої ще за часів Київської Русі, вічової рівності й примноженої засадами козацької вольності та виборності справжньої республікації, прикладно заразної для абсолютистських дворів, найпаче для Туреччини і Московії. Їхнім тираніям, хижій зловорожості при пануванні над загарбаними і знесиленими, але нескореними народами вільна Україна була викликом, загрозливим вогнищем, яке жевріло ще від часів Болотника. Устрій України нагадував новгородчанам, псковитянам, тверцям, рязанцям, ярославцям та іншим загарбаним і пригнобленим Московським князівством народам, не кажучи про інородців, що життя без визиску і при добробуті можливе. А ще ж коли не всіх, то більшість із тих держав-сусідів розпирало бажання досягти стану імперії. Отож бажання не дати Україні звестися на ноги, розкласти її зсередини, розірвати на шмаття, нацькувати на міжусобство стало насущною потребою сусідів, як і спустошення її господарства та природних гараздів.

Не було в Сірка сподівань на вихід зі становища, що склалося. Уповав лише на провидіння Боже і приходив до висновку, що царсько-боярська неволя ще попереду, а польська є й сьогодні, як в людоловство ханське та близиться йому вслід ще й турецьке. Запорожжя лишається єдиним заповідним шматком землі, який може усім протистояти, використовуючи розбрат захланців-держав.

У тайниках душі він ще й досі бачив гетьманом Богуна, хоч і дивувався, що той, глибоко пізнавши сутність бояр і воєвод, став у лави з Чернецьким, хоч би навіть із якимось далекобачним зиском для рідного люду. Особистих вигод у Богуна не було і не могло бути.

«Напевно, то якась хитрість Іванова,— виправдовував він поведінку Богуна.— Ні Тетеря, ні Брюх, звісно, не гетьмани, бо стоять під чужими штандартами,— морочливо мізкував і в дорозі, і вдома.— Нам потрібний такий, як Богун, і його армада. Нам потрібний у Польщі Костка Наперський, у Підмосков'ї — Іван Болотник чи Лжедмитрій, у Ханстві — смерть Мухаммед-Гірея, а в Туреччині — султана, інакше не виживемо і не вирвемося з неволі»,— робив висновки уже не вперше.

Тоді вже, як повернувся в Запороги, до нього в супроводі двох козаків прибув трипільський сотник Семен Розстрига. Чоловік він, як знав Сірко, був «розбитний», «вушлий», до всього зискливого «хапкий» і якийсь необійдний. Знав Сірко про нього і як про непересічного сотника, і як про авантюриста та дознавача. Та новини, які той привіз, були такими приголомшливими, ошелешливими та сатанинськими, що їм і повірити було зась.

Не лише Сірко та старші й знатніші чільники, а й уся Січ, Великий Луг та волость сколихнулися від горя й обуру: нібито в Новгороді-Сіверському, як запевняв Розстрига, підступно й нагло було забито Івана Богуна кальницького, Сіркового побратима ще з часів Корсунської битви...

Якщо трипільський сотник запевняв отамана, що славного полковника Богуна звели зі світу магнати по намові