Читати книгу - "Крижана принцеса"

Ян провів Патрика в маленький робочий кабінет, де, окрім письмового стола з комп’ютером, стояв іще диван. Вони сіли, і Патрик дістав блокнот із нотатками. Він вирішив не розповідати Янові про смерть Андерса Нільссона без нагальної потреби. Якщо він хотів вибити бодай щось корисне з Яна Лоренса, то зараз важливо було обрати правильну стратегію й керуватися витримкою часу.

Патрик вдивлявся в чоловіка перед собою. Ян мав неперевершений вигляд. На сорочці та костюмі не було ані складочки, краватка зав’язана ідеально, а обличчя наче щойно поголене. Ян випромінював спокій та оптимізм. Занадто багато спокою та оптимізму. Досвід Патрика показував, що всі люди, яких допитувала поліція, зазвичай нервуються під час розмови, навіть якщо їм немає чого приховувати. Натомість абсолютний спокій указував на те, що людині є що приховувати. Такою була власна відпрацьована теорія Патрика.

— Гарно у вас тут, — нещиро мовив Патрик.

— Так, це Ліса, моя дружина, опікувалася інтер’єром. Мені самому здається, що вона чудово впоралася з цим.

Патрик кинув погляд на маленьку кімнату, яку розкішно прикрашали подушки із золотими китичками та мармур. Промовистий приклад того, до чого може призвести поєднання багатства та браку почуття стилю.

— Як ідуть справи з розслідуванням?

— Нам зараз удалося дізнатися більше інформації, і тепер ми розуміємо, що і як могло відбутися.

Патрик дещо збрехав: у таких ситуаціях не завжди варто говорити все так, як воно є.

— Ви були знайомі з Алекс Війкнер? Я чув, що твоя мама була на її поминках.

— Я не можу сказати, що був знайомий із нею. Певна річ, я чув про неї. У Ф’єлльбацці всі знають бодай щось одне про одного. Але вони переїхали звідси багато-багато років тому. Ми віталися, якщо десь зустрічалися, однак не більше. Щодо мами я не можу нічого сказати. Краще запитай у неї сам.

— Під час розслідування ми дізналися, що Алекс Війкнер мала… так би мовити… певні стосунки з Андерсом Нільссоном. Імовірно, його ти добре знаєш, чи не так?

Ян зневажливо посміхнувся.

— Так, Андерса тут усі знали. Хоча він був непримітним, його знали всі. Кажеш, вони з Алекс мали стосунки? Вибач, але мені дуже складно це уявити. Щонайменше трохи дивна пара. Я можу зрозуміти, що він побачив у ній, однак мені неймовірно важко повірити в те, що її спонукало спілкуватися з ним. Ти впевнений, що це достовірна інформація?

— Ми впевнені в цьому. Як щодо Андерса? Ви були знайомі?

Патрик знову побачив на вустах Яна зневажливу посмішку, однак цього разу він посміхався ще дужче. Ян занепокоєно похитав головою.

— Ні. Ми, як мовиться, належали до різних класів. Я інколи бачив його на майдані поруч з іншими алкоголіками, однак ні, я не був із ним знайомий.

Ян намагався показати, якою немислимою була ця думка.

— Ми спілкуємося з людьми з абсолютно іншого соціального класу, і алкоголіки до нього не належать.

Ян відкинув запитання Патрика, наче це був жарт, але Патрик побачив у його очах проблиск занепокоєння, який зник так само швидко, як і з’явився, однак Патрик був упевнений, що йому не здалося. Янові були неприємні запитання про Андерса. Чудово. Тепер Патрик знав, що перебуває на правильному шляху. Він дозволив собі насолодитися наступним запитанням і зробив невеличку театральну паузу перед тим, як невинним голосом запитав:

— Але тоді як так сталося, що останнім часом Андерс часто сюди телефонував?

Патрика втішило те, як швидко з обличчя Яна зникла посмішка. Це запитання спантеличило чоловіка, і вмить за джентльменським образом Яна Патрик побачив дещо інше. Тепер за фасадом стояв страх. Зрештою, Ян збирався з думками й тягнув час. Він закурив сигару й щомога намагався не дивитися Патрикові в очі.

— Не заперечуєш, якщо я закурю сигару?

Ян не чекав відповіді, і Патрик промовчав.

— Я гадки не маю, навіщо Андерсові знадобилося сюди телефонувати. Я з ним не розмовляв. Моя дружина також. Ні, це насправді дуже дивно.

Він зробив затяжку й відкинувся на диван, поклавши другу руку на подушку.

Патрик не промовив ані слова. Його досвід показував, що найкращий спосіб змусити людей сказати більше — мовчати самому. Необхідно було заповнити тишу, якщо вона триватиме занадто довго, однак це була гра, яку Патрик чудово опанував. Він чекав.

— Знаєш, здається, я зрозумів, що ти маєш на увазі.

Ян нахилився.

— Я згадав, як хтось зателефонував і мовчав у слухавку. У записі автовідповідача було чутно лише чиєсь дихання. А коли я кілька разів поспіль брав слухавку, то цей незнайомець мовчав. Напевно, це був Андерс.

— Навіщо ж йому було телефонувати вам?

— Звідки ж мені знати? — Ян розвів руками. — Напевно, він просто заздрив. У нас забезпечена родина, а тому ми маємо багато заздрісників. Такі, як Андерс, завжди звинувачують у своєму нещасті інших, які, на відміну від нього, чогось досягли у своєму житті.

Слова Яна здавалися Патрикові дуже непереконливими. Хоч і складно було заперечити сказане Яном, він однаково не вірив жодному його слову.

— Припускаю, що ти видалив ці дзвінки з автовідповідача?

— На жаль.

Ян зморщив лоба, аби показати, як йому шкода.

— Після цього було вже зроблено багато нових записів. На жаль. Я радий був би тобі допомогти. Якщо він зателефонує знову, тоді я, звісно, збережу записи.

— Можеш бути певним, що Андерс більше ніколи не зателефонує.

— Овва, чому ж?

Патрик не міг зрозуміти: вираз обличчя Яна був щирим чи награним.

— Бо Андерса знайшли вбитим.

Попіл із сигари впав Янові на коліно.

— Андерса вбили?

— Так, його знайшли зранку.

Патрик уважно дивився на Яна. Якби ж він тільки знав, що зараз відбувається в думках Яна, наскільки б легше було тоді. Він справді здивувався чи ж був лише талановитим актором?

— Його вбила та сама людина, яка вбила Алекс?

— Про це поки рано говорити. — Патрикові не хотілося, щоб Ян зірвався з гачка. — То ти стверджуєш, що не був знайомим ані з Александрою Війкнер, ані з Андерсом Нільссоном?

— Я досить вихований, щоб знати, з ким мені спілкуватися, а з ким — ні. Я лише бачив їх, але особисто не знав.

Ян знову