Читати книгу - "Грішниця"

– Лоро, для тебе готове нове замовлення.

– Не зрозуміла?

– Усе просто, мала. Одна людина заважає іншій вести бізнес, от нам і потрібно її зацікавити іншими речами, лікуванням, наприклад, таким серйозним-серйозним, аби часу на всяку суєту просто не лишалося. До того ж, хвороба така, що звинувачення хіба собі висунеш. Потягло на полуничку? Розгрібай. Геніально?

В одну мить по кімнаті затанцювали білі метелики, багато-багато дрібних цяточок, за якими зникало все, лишалися тільки очі навпроти – без жодного натяку на чорний жарт. Геніально. Я інстинктивно подалася до дверей. Тікати, тікати якомога далі з цього базару смертей, усе одно куди, хоч у пекло.

– Стій! Ти чуєш, су…!

Собаки розгублено кліпали очима, зовсім, як люди, коли доводиться обирати або – або.

– Місце! Сидіти, тварюки!

Я втиснулась у задню стінку вольєра.

– Не підходь!

Холодно блиснуло дуло – малесенький отвір, невже в ньому вміщається смерть?

– Не відпущу, вб’ю, але не пущу! Повертайся назад у будинок! Я розсміялась:

– Знайшов, чим погрожувати! Може, смерті позичити? У мене її – ціла я!

– Місце, кому сказав!

Собаки повільно утворювали коло, оголюючи білі ікла.

– Місце!

З будинку на крики вибігла Лєра й одразу застигла на місці, не в силі й поворухнутися. Пси повільно пішли на зброю.

– Сидіти!!!

Кидок і звук пострілу, ще один, ще. Майї рознесло голову одразу ж, Цезар доходив у конвульсіях, прицільний постріл – і він теж затих.

– Наступною буде твоя Лєрка! Один, два…

Біле-біле жіноче обличчя кричало, що виходу звідси нема.

– Згодна. Убивця плюнув і зайшов у дім, Лєра кинулася до вольєра:

– Господи, що це було? Ти ціла?

Я опустилася на землю поруч зі скривавленою вірністю двох собачих сердець. Невже за неї платять так дорого?

* * *

З відчинених навстіж дверей храму долинав тихий спів, легкий і невагомий, він збирався під куполом і, здавалось, існував там сам по собі, оскільки побачити, хто ж співає, ніяк не вдавалось. Лариса стояла позаду наречених, відчуваючи, як повітря довкола пахне ладаном і свічками.

– Заходьте, спершу наречені, за ними – свідки.

Молодий батюшка в довгій святковій рясі привітно посміхався молодятам. Ніна не вдягла до церкви весільного вбрання, тим паче свого смертельного вельону, тому стояла в простенькій світлій сукні за коліна, а голову прикрила напівпрозорою білою хусточкою, Сергій був у чорному. Вони одночасно перехрестилися й увійшли. Лариса глибоко вдихнула, затримала подих, немов перед стрибком у крижану воду піднесла руку і, не дихаючи, утворила на собі невидимого хреста, крок, крок, крок – двері позаду, а купол тримає небо.

– Амінь.

Після вінчання молоді запросили до себе найближчих, однак Марія Степанівна забрала всіх у старенький дерев’яний будиночок, по якому взад-вперед ганяло тишу руде кошеня.

– Тут на місці, та й хата згадає колишнє. Ми до будинку зайшли одразу після церкви, вважай, повінчаними прийняв нас, потім стільки беріг, нехай порадіє і господиня з ним.

Нашвидку накрили стіл, розсадовили молодих, свідків, Марину, та й усе. Батько приходив до церкви, хотів навіть було завести Ніну з чоловіком у дім її дитинства, але вона тільки хитнула головою, мовляв, іншим разом, а сюди йти він не став. В останню мить, правда, згадали ще про стареньке подружжя сусідів, і вже за кілька хвилин Сергій садовив їх до столу.

– Не відмовте молодятам, заразом розкажіть, як до золотого весілля дотягнути.

– Воно, дурне діло – нехитре, аби жінка не кусала за голову, то й доживеш.

– Не слухай, Ніно, бо чоловіка не вкусиш, то точно не доживеш!

Гості сміялись, однак усередині ще жило ледь уловиме відчуття таїнства. Світло, Спокійно, Радісно – двоє стали одним.

– Гірко!!!

Коли було випито не одну навіть за золоте весілля, старенька сусідка нишком спіймала сльозу.

– Тітонько, щось не так?

– Ні, дочко, радісно. Радісно, що живемо ось так, без війни.

– Тю, стара, всі за здравіє, а ти за упокій. Мила моя, давно не пила?

– Не про це я, старий, от дивлюся на дітей і спокійно так на душі, що так усе просто в них, не те, що колись. Як послухаєте п’яну бабу, то розкажу, може, і навчить чого – не знаю. Тітку я ще красивою пам’ятаю, потім таких і бачити не довелось, ще добра була, лагідна, останнє віддасть й обігріє. До неї люди тягнулися, любили й чоловіки – різні, обирай – кого серце бажає, рідні ще й умовляли, мовляв, чого ховати себе заживо. А вона дістане свою стареньку фотографію, зім’яту, витерту всю, подивиться й «ні» киває, а все тому, що любила в житті раз, так до самої домовини вірність пронесла, знала, що вбитий, а чекала. Ось так.

Марина зітхнула:

– Це ж треба.

Старенька, помітивши цікавість в очах, пожвавилась і продовжила розповідь:

– Дивовижна історія, можна книгу писати, а всього не напишеш. Важка доля їй випала, а жодного разу не пожалілась, тільки війну ненавиділа, та так, що де в ній стільки того і вміщалось. Пам’ятаю, обійме, пригорне до себе й каже, аби життя цінувала, берегла, бо в нього ціни нема. Любов? Тітка розповідала про неї просто: зустрілись, покохали, планували весілля, мріяли побудувати дім, народити дітей. Натомість попрощалися швидко й похапцем, тільки й встигла, що свою фотографію в руку вкласти, в очі раз зазирнути – і по всьому. Потім були листи, до них вона навіть не підозрювала, якими цінними можуть бути звичайні слова, тому й берегла всі до останнього, казала, що в них живе він, бо по-іншому його не лишилось.

Потім тітку до Германії погнали, моя мама маленька, а запам’ятала, як хапала сестру за руку й плакала, як голосила бабуся – вони так уже ніколи й не зустрілись, бабуся не дожила. Тітка розповідала, що на чужині було важко, дуже, але потім її забрала одна родина, щоб господарство вела, роботи багато, але нашим не звикати, головне – не принижували, навіть по-своєму прив’язались, особливо дочка. Вони з тіткою були майже ровесниці, і та теж чекала свого коханого з однієї й тієї ж війни. Напевно, чекання те й поріднило, тоді й зрозуміла, що вороги – теж живі люди, такі ж дві руки, дві ноги, серце, що болить однаково й відчуває.

Однієї ночі вони обидві не могли знайти собі місця аж до світанку, потім звідкись взялася туга – довга-довга й в’язка. Якимось дивом кимось із наших