Читати книгу - "Грішниця"

тітці передали листа від сусіда, кучерявого веселуна й танцюриста, хоча, повернувшись із фронту, він уже не танцював – втратив ногу Лист був коротким: Микола героїчно загинув, просив передати, що любить, усе. У конверті лежала її фотографія й фотографія дівчини, яку знайшли у вбитого ним німця, тітка так і не зважилася віддати останню її власниці.

– Як не зважилась? Вона що, знала ту дівчину?

– Вона з нею жила під одним дахом аж до кінця війни, доки не звільнили наші. Дочка то господарів була. От вам і доля, хочете вірте, хочете – ні. Помирала в глибокій старості, казала, що йде до батьків і Миколи, може, тому померла легко й спокійно, без жодного зойку, а може, тому, що знала справжню ціну життя.

Притихлі гості думали кожен про своє й про одне й те саме одночасно.

– От стара, за що люблю тебе, бо розумна – аж страшно. Отож, дітки, мотайте на вус і живіть у мирі. Прости, Господи, вип’ємо! Вип’ємо за небо чисте й пам’ять довгу – до дна!

Соснова ніч зазирнула у вікно – темно й тихо, може, сплять? Ні. Жіночий шепіт піднімається кудись високо, немов проходить крізь стелю і старенький дах, відштовхується від димаря й злітає прямо до неба.

Уперше за кілька останніх років Лариса молилась, молилася за любов, а старенька господиня кивала, бо Господь і є Любов.

* * *

Любов? У неї тисячі облич, і кожен шукає своє. Я не знала любові, а замість облич бачила маски, штучні й неживі, можливо, тому перетворювала їх на смертників. Скільки? Навіщо рахувати гріх, коли його вимірюють. Мій глибшав, і, врешті-решт, душа опинилася під тонами чорних вод, так глибоко не пірнути й не піднятися їй. Я помилилась, бо зустріла любов на самому краю життя.

Смерть не роздати іншим, вона все одно росте всередині й стає дедалі сильнішою, доки повністю не поглинає. Це неминуче, найпрогресивніші методи й препарати всього-навсього вповільнювали цей процес, часом їх вистачало на довше, інколи вони не діяли зовсім, проте періоди між терапією впевнено зменшувались. Останнього разу в медичній картці з’явився новий діагноз: «пневмоцистна пневмонія» – хвороба, від якої помирають новонароджені й хворі на СНІД. Я ледь знайшла в собі сили, щоб посміхнутись, а лікар одразу ж замахав руками – надто серйозно. Звичайно, наскільки серйозним може бути кінець.

Мене витягували довго, уже не вірили, що вдасться, я – теж. Чи було страшно? Не знаю, не відчувалося нічого, окрім виснаження й апатії, єдине, за чим шкодувала, що так і не побачила сина. Пам’ятаю, як одного дня небо за вікном сповзло до землі дощем, таким довгим-довгим і темним. Я попросила аркуш паперу і, втрачаючи свідомість, вивела: «Синку. Я люблю тебе. Вибач. Мама», віддала написане Лєрі й натхненно стала чекати. Смерть не прийшла, очевидно, так їй було нецікаво. Я дожила до кінця дощу й вижила, тільки ще не знала для чого.

Роман плакав, як плачуть люди. Лєра спитала:

– Невже?

У той вечір йому подзвонили, розмова була короткою, але постріли й не тривають довго. Шкільний приятель повідомив, що тиждень тому поховали Романову матір, цілих сім днів.

– Ненавиджу!!! – прокотилося кімнатами і впало до ніг. – Господи, як я вас усіх ненавиджу, усіх, а її – найпершу.

Ми мовчали, та він і не потребував питань – душа й так виверталася навиворіт.

– Вона найперша мене зрадила, найрідніша – а відвернулась. Такий син – не син, краще ніякого. Тоді навіщо народили мене таким?

Я поставила на стіл склянку із заспокійливим, але він сахнувся від неї, мов від отрути.

– Випий, це заспокоїть.

– Заспокоїть? Заспокоїть. Може, заразом і знищить потвору, га? З перших років життя я відчував, що інший, у школі таки розібрався чому, і зненавидів себе – бачте, не міг бути для них ідеальним, і знав, що ніколи не зможу. Син – гомик? Значить, у батька нема сина, але з цим я впорався б, якщо б мама… сказала одне-єдине слово «синку», а вона промовчала, відпустила. Думаєте, мені все оце потрібно? Ха! Я зі шкіри вилазив, аби повернутись і довести, що чогось вартий, що… таки син. Тепер кому доводити? Могилі?

Наступного дня, із самого ранку, Роман сів у машину й поїхав у місто дитинства й свіжих могил, Лєра ще довго дивилась услід із вікна, потім зітхнула.

– Ні, щоб не дати попрощатись із матір’ю… Це яка любов тоді? Він же все одно її син.

Любов, навіть материнська, може бути різною – безумовною й повною умовностей, остання здатна створювати чудовиськ.

Коли Роман повернувся, було схоже, що розірвали стару рану, однак із неї нарешті вийшов гній. Спустошений, вивернутий і заново зшитий грубими нитками, він таки прийняв себе, а з цим прийшов нехай не мир, але спокій. Одного вечора він тихо зайшов до мене в кімнату, сів поруч і подивився прямо в очі.

– Лоро, тебе пора відпустити.

Серце тріпонулося й застигло.

– Знаю, що пора. Ти маєш право піти так, як захочеш. Це буде останнє замовлення, після – як скажеш: живи тут, ні – куплю інший будинок, захочеш за кордон – будь ласка, тільки обери куди.

Я мовчала. Він підвівся, щоб іти, потім простягнув папку.

– Тут останній, але складний… Вибач, якщо колись зможеш.

Зачинені двері загнали в серце ножа. Боляче й пізно, а в пустому ліжку сльози важили мало – для прощення потрібна душа. Я відкрила папку, щоб зазирнути в того, хто мав стати останнім. Неправда, що жертви прощають своїх катів, не можуть, бо вже не живуть.

Костянтин володів кількома розважальними закладами: кафе, нічні бари, дискотеки – словом, місця, в яких ведеться бізнес, різний, чорний – теж. Його замовили наркоторгівці, бо у сфері збуту він утворював велику білу пляму, яка з кожним роком тільки розповзалась, урізаючи прибутки, – наркотиків чомусь там бути не могло. Домовитися не вдавалось, погрози не діяли, замахи не зачіпали – він досить довго псував кров і життя. В успіх замовлення самі ж не вірили, мовляв, Сова не бавиться таким, однак вхопилися й за соломинку, непевно, точно йшли на дно. Я посміхнулася: «Кажете, складний?»

У день нашої зустрічі йшла злива, потоки змішала небо із землею, перетворивши все у водяний клубок. Костянтин повертався додому, я стояла біля зіпсованої машини наскрізь мокра, словом, закони жанру для справжніх джентльменів.

– Дозвольте допомогти.

Очі в очі – і тривожний шум води.

– Будь ласка.

– Тут без автомайстерні не обійтись. Почекайте