Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Якщо ж ви згадаєте, хто був виконавцем його волі на нашій плантації — юрба зледащілих, розпущених, безтолкових негрів, які з дитинства тільки й знали, що уникати роботи, як кажуть у вас у Вермонті, — вам стане зрозуміло, що на цій плантації відбувалося багато такого, чого не могла сприймати така чуттєва дитина, якою був я.

Крім того, наглядачем у батька був такий собі Стабс — здоровань з залізним кулаком, ваш земляк, виходець із Вермонта (прошу вибачення за прикрий збіг обставин), який досконало знався на жорстокому ставленні до рабів. Скажу відверто: науку цю він успішно використовував на практиці. Ми з матір’ю його ненавиділи, а батько вважав його ідеальним наглядачем. Цей деспот керував майже усіма господарськими питаннями нашого маєтку.

Тоді я був ще маленьким хлопчиком, який обожнював усе живе, співчував навіть рослинам, які страждали від палючого сонця, а що вже казати про людей… Таким я залишився й досі. Я постійно бігав до жител наших робітників, дружив з їхніми дітьми… Негри любили мене і часто розповідали про свої біди і жалі. Я все розповідав матері, й ми з нею створили щось на зразок організації, яка займалася захистом пригноблених. Ми призупиняли або пом’якшували жорстокі покарання, раділи, що допомагаємо їм, але не змогли вчасно зупинитися. Одного дня Стабс заявив батькові, що він не може впоратися з неграми і просить розрахуватися із ним. Він вирішив покинути свою посаду. Мій батько був уважним люблячим чоловіком, але своїми переконаннями і вимогами ніколи не поступався. Його залізна воля стала між нами й невільниками. Він м’яко, але твердо дав матері зрозуміти, що втручатися у його методи керування роботою невільників на плантаціях їй заборонено. При цьому він наголосив, що з домашніми рабами вона має право поводитися так, як сама вважає за потрібне. Він поважав матір і зважав на її погляди, як ні на чиї більше, та щодо цих питань він так само відмовив би навіть самій Богоматері.

Мені часто доводилося чути, як мої батьки сперечалися, як мама намагалася пробудити в ньому співчуття до негрів. Він вислуховував її палкі благання з повагою, але коли вона закінчувала, щоразу повторював: «Все це ставить питання руба: звільняти Стабса чи залишати. Стабс чесний, точний, діловитий і людяний настільки, наскільки вимагає його робота.

Ідеалу немає ніде. Якщо я його поставив наглядачем над своїми неграми, то інколи мушу закривати очі на те, що він перегинає палку. Будь-яке правління жорстоке за своєю суттю». Останнім афоризмом мій батько виправдовував найяскравіші приклади жорстокого поводження з рабами. Висловивши свою думку з цього приводу, він зазвичай лягав на диван подрімати або почитати газету. Це означало, що розмову закінчено.

З мого батька міг би бути непоганий державний діяч. Він поділив би Польщу на дольки, як апельсин, топтав би Ірландію — спокійно й діловито. Нарешті моя мама здалася, зрозумівши, що марно намагається впливати на нього. Тільки Бог знає, скільки доводиться страждати таким благородним, чуйним натурам, як моя мама, коли вони безсилі проти жорстокості, яку усі решта вважають нормою. Важко живеться таким людям у наш страшний вік! Єдине, що могла зробити моя матінка, це передати свої погляди й почуття дітям. Та що б там не говорили про силу виховання, у дітей успішно розвиваються лише ті риси, які закладено в них від природи. Альфред був вродженим аристократом, як батько, і що старшим він ставав, то більше його симпатії схилялися в сторону розніженого панування. Він майже нічого не ввібрав у своє серце з материнських уроків. Мені ж вони запали глибоко в душу. Моя мати була дуже толерантна й ніколи не перечила батькові. Проте саме від неї я перейняв ідею про гідність та цінність людської душі, навіть найжалюгіднішої. Це вона мене навчила, що душа на відміну від шкіри — безколірна. З яким захопленням я дивився на маму, коли вона показувала мені зорі на вечірньому небі і говорила: «Бачиш, Огюстене? Усі ці зірки, навіть найяскравіші, колись згаснуть назавжди, а кожна людська душа, навіть найскромніша, житиме, доки існує сам Господь».

У її кімнаті було багато прекрасних картин великих художників. Одна з них і досі у мене перед очима — «Христос зцілює незрячого». Мати також любила цю картину найбільше. Одного разу вона сказала мені: «Дивися, Огюстене! Цей сліпий був нікчемним брудним злидарем. Але Господь зцілив його не на відстані. Він покликав його до себе і поклав руку йому на голову! Пам’ятай про це завжди, сину мій»… Інші картини також були по-своєму чудові й повчальні. Якби мама мала можливість довше навчати мене добру, я доріс би до великих богоугодних справ. Я міг би стати святим, реформатором або мучеником. Та доля розпорядилася інакше. Вона розлучила нас із матір’ю, коли мені було тринадцять років, відтоді ми не бачилися.

Сен-Клер понурився і довго мовчав. Потім заговорив знову:

— Які дурниці деколи можна почути про добропорядність! Адже найчастіше вона визначається характером людини та місцем її проживання. Основні її прояви залежать від випадковості. Ось, наприклад, ваш батько поселяється у Вермонті, у місті, де всі вільні та рівні; за місцевим звичаєм він відвідує церкву, стає членом церковної ради, дияконом, і зрештою поповнює ряди аболіціоністів і вважає нас, грішних, мало не язичниками. Але ж, відверто кажучи, він мало чим відрізняється від мого батька. Вони ж надзвичайно схожі: обидва владні, вольові, безкомпромісні. Ви ж не будете заперечувати, що у сквайра Сен-Клера, вашого батька, у Вермонті репутація гордія. Насправді, хоча ваш батько і потрапив у демократичне середовище, в душі він такий самий, як мій батько, власник п’яти-шести сотень рабів.

Міс Афелія зібралася було заперечити Сен-Клерові щодо персони її батька і навіть вже відклала в’язання убік, але кузен навіть рота відкрити їй не дав.

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати. Не варто сприймати сказане мною так, ніби я ототожнюю наших батьків у всьому. Просто так склалися долі, що один потрапив у середовище, де все йшло наперекір його природним задаткам, а інший — туди, де їх усе підтримувало. З першого вийшов демократ із твердим характером. А якби трапилося так, що вони обидва стали би власниками плантацій в Луїзіані, їх було б так само важко відрізнити, як кулі одного калібру.

— Чим мій батько заслужив таку неповагу?! — обурилася міс Афелія.

— Я ж не сказав нічого поганого, — відповів Сен-Клер. — Але ви знаєте, що толерантність не дуже властива вашому кузену. Та повернімося до моєї розповіді. Помираючи, батько заповів усе своє