Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

У вікнах на першому і другому поверхах привітно миготіло світло.

Ашіма тоненьким голосом наспівувала пісню. Нарешті вона погасила свічку і вклалася спати.

Матео, заполонений приємними думками, ходив по кімнаті. Марко, важко дихаючи, вийшов з темного саду. Він наблизився неквапом до воріт, витягнув кинджал і, здригаючись від жахливої думки, провів рукою по холодному лезу. На мить він кволо сперся об хвіртку, наче мовчазна боротьба забрала всі його сили.

Раптом йому згадалися відвідини храму, людські постаті, розпластані в пилюці перед величезним золотим ідолом із мертвими очима, бурмотіння молитов, ніж, що впився в шию чорного барана, темночервона кров у мисці.

Може, він образив чужого бога? Невже ідол вирішив помститися йому? Марко струснув головою, відганяючи він себе забобонний страх. Ні, ні, зовсім не те. На нього напав живий чоловік, з плоті й крові, напав підло й підступно.

Марко рушив назад по садовій доріжці і спинився біля вікна Ашіми. Дівчина, мабуть, уже спить. Тоді він тихенько відчинив двері і піднявся сходами у кімнату Матео.

Той зупинився і вражено глянув на юнака.

— Ти ще не спиш?

Марко показав йому кинджал і розповів про підступний напад.

Матео гнівно стиснув могутні кулаки.

— Грабіжники і вбивці! — процідив він крізь зуби. — Нехай тільки впіймаю його — я розчавлю оту вовчу морду!

— Ти гадаєш, це той чоловік з Лопа? — спитав Марко.

Матео безпорадно розвів руками.

— Ашімі про це краще не говорити.

— Так! Може, це був звичайнісінький злодій.

Марко відчинив вікно. В обличчя йому війнув подих мовчазної ночі. Чорне гілля, розчепіривши свої галузки-пальці, тягнулося до світла.

ПОСЛАНЕЦЬ З СОКОЛИНИМ ПЕРОМ

Після дощу засяяло сонце. На небі купчилося біле громаддя хмар, осяяне сліпучим світлом. Широка дорога між двома рядами дерев вела до палацу намісника.

Через парк покірним кроком ішов чоловік. Товста нижня губа його звисала донизу, хитрувате вовче обличчя з широким спадистим лобом виказувало затаєний страх. Чоловікові здавалося, що дорога до воріт не має кінця. Він був один-однісінький тут, серед дерев і кущів.

— Ти хто? — спитав його на воротях татарин.

— Це — Саїд. Хай проходить! — втрутився другий і ногою відчинив невеличку хвіртку.

Саїда провели до намісника Абаки. Той сидів у чорному, різьбленому кріслі. Праворуч і ліворуч від нього стояли фігурки звірів — журавля й черепахи. Абака погладжував густу чорну бороду. На ньому було шовкове, багато вишите вбрання. Саїд упав перед його кріслом навколішки і схилив до землі голову, йому було страшно глянути вгору. Коли йшлося про те, щоб когось убити, він був схожий на тигра, що, причаївшись, кидається на свою жертву; коли ж йому доводилося з'являтися до могутнього володаря, він нагадував лякливого шакала.

Намісник сам викликав його. Години, які минули з учорашнього дня, були для Саїда жахливими. «Чи не втекти мені?» думав він. Але ж влада Баки сягає далеко: від Кашгара до Камбалі, від Джаханнора до Талі. Він був знаряддям у руках Ахмеда Злого, який володарював у столиці могутньої держави, користуючись необмеженим довір'ям великого хана. Тому, хто викликав незадоволення Ахмеда, відрубували голову, а тіло віддавали собакам. По всіх містах сиділи прихильники Ахмеда. В таємних канцеляріях та державних установах він мав цілу армію шпигунів.

Саїд торкнувся чолом підлоги. Тепле сонячне проміння пригрівало йому спину.

Абака холодним, владним голосом промовив:

— Дивись на мене!

Саїд підняв голову і втупився зляканим поглядом в очі намісника, в темній глибині яких горів огонь. Він не витримав і знову опустив голову.

— Дивись на мене! — наказав Абака.

Саїд глянув на вузеньке обличчя Абаки, покладаючись тільки на свою долю та на раптову надію, що враз спалахнула в його серці. Але після перших же слів намісника та надія згасла, як кволий вогник від подуву вітру.

— Ти не виконав свого завдання!

— Не виконав, пане.

— Дивись на мене! — обличчя Абаки скривилося, очі його спалахнули, гнівні складки покраяли чоло. — Собака! — його короткі, товсті пальці, що аж ніяк не личили до вузенького обличчя, міцно стиснули бильця крісла, відпустили їх, знову стиснули і, нарешті, так і лишилися лежати на темному дереві.

Саїд тремтів. Він чекав страхітливих слів Абаки: «Сто сім ударів!» Сто сім ударів палицею означали смерть. Раптом у ньому прокинулось нестримне бажання жити. Він подався вперед усім тілом, стукнувся чолом об кам'яні плити підлоги і з відчаєм заскиглив:

— Пробачте, пане! Пробачте! Той велетень у спілці з самим шайтаном! Він заворожив мене, і я не зміг поворухнути жодним м'язом…

На обличчі Абаки промайнула презирлива посмішка, яка одразу ж поступилася місцем виразові самовдоволення. Він втішався своєю владою над скоцюрбленою людиною, що лежала перед ним на підлозі. Абака! Намісник Канчоуський! Люди тремтять, коли дивляться на нього. Він позбавляє життя кожного, хто накликає на себе його немилість. Хіба його могутність менша за могутність Ахмеда в Камбалі? Аллах спинив на ньому свій вибір.

— Пробачте, милостивий пане! О, пробачте!

— Мовчи, — суворо мовив Абака. — І дивися на мене!

Саїд випростався.

Руки намісника лежали на бильцях крісла.

— Бег Баяндер наказав тобі заманити велетня в пустелю. Ти не виконав його доручення… Я наказав тобі вбити молодого диявола з гладеньким обличчям. Ти не зробив і цього. — В голосі намісника зазвучав гнів. — Довго ще ті невіруючі собаки будуть отруювати своїм смородом нашу країну?

Абака стримав свій гнів. Він зважував: убити Саїда чи ні? Може, ця людина коли-небудь ще стане йому в пригоді?

В парку біля палацу виблискували росою на сонці лужки й дерева. Над верховіттями літали журавлі. Серед гілля співали якісь маленькі пташки. Двоє чоловіків, один стрункий, високий, другий — широкоплечий, трохи нижчий, підійшли до вартових біля воріт. Схрещені списи перетнули їм дорогу. Тоді високий витягнув золоту дощечку з печаткою великого хана. Списи опустилися, і вартовий послужливо відчинив ворота.

В кімнату Абаки падало сонячне проміння, відбивалося на гладенькій поверхні меблів, осявало шовкові килими і робило ніби живими дерев'яну черепаху, журавля й вирізьблених на стінах драконів, левів та крилатих зміїв. Тихо відчинилися двері, до кімнати зайшов секретар намісника, кинувся перед своїм володарем на підлогу і підняв голову.

— Що там таке? — невдоволено спитав Абака.

— Пробачте, пане! — квапливо сказав секретар. — З вами хочуть говорити двоє чужинців з золотою дощечкою. Я гадав…

Намісник спинив його помахом руки і встав з крісла. Саїд, немов побитий пес, відповз убік, даючи йому дорогу. Кілька секунд Абака стояв непорушно.

Потім мовив, показуючи на Саїда:

— Відведи