Читати книгу - "Що впало, те пропало"

Там кондиціонерів немає.

— Так розслабся ти, Еле. У тебе втомлений вигляд.

— Ні, зі мною все гаразд, детективе Хатчинсон. Приємно провести час.

Ел котить свій візок далі, а Ходжес, насупивши брови, дивиться йому вслід. Хатчинсон? Це ще звідки? Ходжес ходить сюди вже кілька років, і Ел прекрасно знає його ім’я. Або знав. Господи, він сподівається, що це не перші ознаки початку недоумства.

Перші місяці чотири або близько того біля дверей палати номер 217 чергували два охоронці. Потім один. Тепер жодного, бо вартувати Брейді — це марна трата часу й грошей. Навряд чи варто чекати втечі від людини, яка сама не може навіть до туалету сходити. Щороку починаються розмови про те, що його треба перевести в дешевший заклад на північ штату, і щоразу прокурор нагадує всім і кожному, що цей джентльмен, хоч із пошкодженим мозком, хоч зі здоровим, технічно все ще чекає суду. Тримати його тут легко, оскільки клініка покриває велику частину пов’язаних з його утриманням витрат. Команда неврологів — особливо доктор Фелікс Бабіно, завідувач відділення — знаходить випадок Брейді Хартсфілда надзвичайно цікавим.

Цього дня ​​він сидить біля вікна, у джинсах і картатій сорочці. Волосся довге й неохайне, але вимите й сяє золотом на сонячному світлі. «У таке волосся якась дівчина захотіла б запустити пальці, — думає Ходжес. Якби не знала, яке він чудовисько».

— Привіт, Брейді.

Хартсфілд не ворушиться. Він дивиться у вікно, так, але чи бачить він цегляну стіну гаража, єдине, що можна побачити з цього вікна? Чи знає він, що в одному приміщенні з ним знаходиться Ходжес? Чи знає він, що хтось знаходиться в одному приміщенні з ним? Це питання, відповіді на які шукає ціла команда неврологів. Як і Ходжес, який сідає на край ліжка, думаючи: «Чи був він чудовиськом або досі ним є?»

— Давно не бачилися, як сказав сухопутний моряк дівчині з хору.

Хартсфілд не відповідає.

— Я знаю, це старий жарт. У мене таких сотні, запитай мою дочку. Як ти себе почуваєш?

Хартсфілд не відповідає. Його руки лежать на колінах, довгі білі пальці мляво переплетені.

У квітні 2009 Брейді Хартсфілд викрав «Мерседес», що належав тітці Холлі, і навмисно в’їхав на великій швидкості в натовп шукачів роботи біля Міського Центру. Він убив вісім і серйозно поранив дванадцять чоловік, включаючи Тома Сауберса, батька Пітера й Тіни. Після цього йому пощастило й він утік. Але зробив помилку — написав глузливого листа до Ходжеса, який тоді вже вийшов у відставку.

Наступного року Брейді вбив кузину Холлі, з якою в Ходжеса накреслювалися романтичні стосунки. Вийшло так, що сама Холлі зупинила годинник Брейді Хартсфілда, майже в буквальному сенсі вибивши йому мозок Веселим Ляпанцем самого Ходжеса, перш ніж Хартсфілд встиг привести в дію бомбу, яка вбила б тисячі підлітків на поп-концерті.

Перший удар Ляпанця пошкодив череп Хартсфілда, але це другий удар завдав те, що вважається непоправним збитком. Його доставили до Клініки травматичних уражень мозку в глибокій комі, з якої він навряд чи коли-небудь вийшов би. Так говорив доктор Бабіно. Але однієї темної, похмурої ночі в листопаді 2011 Хартсфілд розплющив очі й заговорив із медсестрою, яка міняє йому крапельницю. (Думаючи про те, як це сталося, Ходжес завжди уявляє собі доктора Франкенштайна, який кричить: «Він живий! Він живий!») Хартсфілд сказав, що в нього болить голова і запитав про матір. Коли доктора Бабіно було викликано й той попросив пацієнта простежити поглядом за пальцем, щоб перевірити роботу окорухових м’язів, Хартсфілд зміг це зробити.

За тридцять місяців, що минули з того часу, Брейді Хартсфілд не раз заговорював (хоча й не при Ходжесі). Переважно він просить привести матір. Коли йому говорять, що вона померла, він іноді киває головою, неначе розуміє… але через день або через тиждень він повторює прохання. У центрі фізіотерапії він у змозі виконувати прості вказівки й знову може ходити, хоча абияк і тільки за належною допомогою. У вдалі дні він може сам їсти, але вдягнутися не в змозі. Його стан класифікується як напівкататонічний. Переважно він сидить у своїй палаті, дивлячись у вікно на гараж або на картину з квітами на стіні.

Однак протягом останніх років навколо Брейді Хартсфілда сталося кілька незвичайних інцидентів, які зробили його чимось на зразок легенди Клініки травматичних уражень мозку й породили цілу низку чуток і припущень. Доктор Бабіно лише сміється з них, відмовляючись обговорювати… але дехто із санітарів і медсестри залюбки теревенять про це, а один відставний поліцейський детектив із роками дедалі уважніше прислухається до таких розмов.

Ходжес нахиляється вперед і, махаючи руками між колінами, посміхається до Хартсфілда.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Брейді не відповідає.

— Навіщо? Ти все одно залишок життя просидиш під замком, хоч так, хоч так.

Брейді не відповідає, але одна рука повільно піднімається з коліна. Він мало не потрапляє собі в око, потім робить те, що збирався — прибирає пасмо волосся з чола.

— Хочеш запитати про матір?

Брейді не відповідає.

— Вона померла. Гниє в домовині. Ти нагодував її отрутою проти ховрахів. Напевно, вона вмирала в муках. Вона мучилася, коли вмирала? Ти тоді був з нею? Спостерігав?

Немає відповіді.

— Ти мене чуєш, Брейді? Тук-тук, хто-небудь є вдома?

Немає відповіді.

— Я думаю, ти мене чуєш. Сподіваюся, що чуєш. Гей, ось що я тобі скажу. Колись я багато пив. І знаєш, що я найбільше пам’ятаю про ті дні?

Тиша.

— Похмілля. Спроби витягти себе з ліжка, коли в голові стукає, як молот об ковадло. Як уранці в туалеті виливаєш з себе кварту[94] рідини й болісно намагаєшся згадати, що робив минулої ночі. Іноді навіть не знаєш, як потрапив додому. Як перевіряєш машину на вм’ятини. Це було, як заблукати у власному розумі, шукати двері, щоб вийти, і не знаходити їх, може, до полудня, коли все нарешті почне заспокоюватися.

Це змушує його на мить подумати про Бібліотечного Ела.

— Сподіваюся, там ти зараз і перебуваєш, Брейді. Тиняєшся туди-сюди всередині наполовину відключеного мозку й шукаєш вихід. Тільки в тебе немає виходу. Твоє похмілля ніколи не закінчиться. Це так? Чоловіче, конче сподіваюся, що так.

У руках відчувається біль. Він дивиться вниз і бачить, що його нігті вп’ялися в долоні. Він розтискає пальці й дивиться, як білі півмісяці наповнюються червоним. Знову посміхається.

— Просто кажу, приятелю. Просто кажу. Хочеш що-небудь відповісти?

Хартфілд нічого не відповідає.

Ходжес