Читати книгу - "Історик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми вийшли з будинку, зупинились на сходах, удаючи, що розмовляємо. У мене були розладнані нерви, Хелен була блідою, а Тургут спокійним.
— Якщо він блукає десь поблизу, — сказав він, притишуючи голос, — цей боягуз знатиме, що ми йдемо.
Він запропонував руку Хелен, яка обперлася на неї охочіше, ніж я сподівався, і ми пішли багатолюдними вулицями. Був час обіду, запах смаженого м’яса й свіжого хліба навколо нас змішувався із сирим запахом вугілля чи палива. Цей запах я все ще пам’ятаю, бо він нагадує мені про весь східний світ. Що б не було попереду, думав я, це буде ще однією загадкою, як і все це місто. Я роззирнувся навсібіч і побачив турецькі обличчя в юрбі, безліч шпилів мінаретів на кожній вулиці, давні каплиці серед фігових дерев, магазини, повні загадкових речей — та й усе навколо було загадкою. Але знову моє серце простромила найбільша загадка з усіх: де ж Россі? Чи був він тут, у цьому місті, чи десь далеко? Був він живий, мертвий чи ні те, ні інше?
Розділ 30
О 4:02 ми з Барлі сіли на південний експрес у Перпіньян. Барлі закинув свою сумку на верхні полиці й подав руку, щоб допомогти мені зайти. У цьому потязі було менше пасажирів, до нашого купе ніхто не ввійшов навіть тоді, коли потяг рушив. Я вже стомилася, у цей час я зазвичай приходила зі школи, місіс Клей саджала мене за кухонний стіл і подавала склянку молока зі скибою здобного пирога. На мить я навіть засумувала за її докучливою послужливістю. Барлі сів поруч зі мною, хоча міг би вибрати будь-яке інше сидіння із чотирьох, а я взяла його під руку.
— Мені треба вчитися, — сказав він, але не розкрив книги: було на що подивитися, поки ми проїжджали містом, набираючи швидкість. Я подумала про всі ті часи, коли я була тут зі своїм батьком, ми ходили на Монмартр, спостерігали за понурим верблюдом у ботанічному саду. Зараз у мене було таке відчуття, що я ніколи не бачила цього міста.
Спостерігаючи за тим, як Барлі ворушить губами над Мілтоном, я почала засинати, а коли він сказав, що хотів би піти у вагон-ресторан випити чаю, я крізь сон кивнула головою.
— Тобі непереливки, — сказав він мені, посміхаючись. — Залишайся тут і спи, а я візьму свою книгу. Ми завжди зможемо піти пообідати ще раз, якщо ти зголоднієш.
Як тільки Барлі вийшов, я заплющила очі, а розплющивши їх знову, зрозуміла, що я сиджу, згорнувшись калачиком, у порожньому кріслі, мов дитина, моя довга бавовняна спідниця була натягнута до щиколоток. Хтось сидів на протилежному сидінні й читав газету, і це був не Барлі. Я швидко випросталася. Чоловік читав «Le Monde», газета затуляла всю верхню половину його тіла, і я не бачила його обличчя — зовсім нічого. Чорний шкіряний портфель стояв поруч із ним на сусідньому сидінні.
На мить я уявила, що це мій батько, і хвиля вдячності й зніяковілості пройшла по моєму тілу. Але потім я побачила його черевики, які були теж із чорної шкіри, до того ж вони дуже блищали, носки туфель були оброблені елегантними візерунками.
Чоловік сидів, схрестивши ноги. На ньому були чорні штани і тонкі шовкові чорні носки. Це були не черевики мого батька, і з цими туфлями було щось не те (чи з ногами, на які вони були натягнуті), але я не могла зрозуміти, у чому річ. Я подумала про те, що незнайомий чоловік не повинен був заходити в купе, поки я спала, у цьому теж було щось неприємне, і я сподівалася, що він не спостерігав за мною, коли я спала. Мені спало на думку, чи я зможу встати й відчинити двері купе так, щоб він мене не помітив. Раптом я помітила, що він зсунув штори, тому ніхто, проходячи повз купе, не міг нас побачити. А може, це Барлі перед тим, як піти, закрив їх, поки я спала?
Я нишком поглянула на годинник. Була майже п’ята година вечора. За вікном пролітали чудові пейзажі, ми наближалися до півдня. Чоловік за газетою не зробив жодного руху. Я почала тремтіти, бо нічого не могла із собою вдіяти. Але потім я зрозуміла, що найбільше лякало мене. Уже минуло кілька хвилин, як я прокинулася, і за весь цей час, поки я сиділа, прислухаючись і придивляючись, він жодного разу не перегорнув жодної сторінки своєї газети!
Квартира Тургута знаходилася в іншій частині Стамбула, на березі Мармурового моря, ми поїхали туди на поромі. Хелен стояла біля поруччя й спостерігала за чайками, які супроводжували човен, й озиралась на чудовий силует старого міста. Я став поруч із нею, а Тургут показував нам шпилі й бані, його гучний голос розносив вітер. Його район, як ми зрозуміли, коли зійшли на берег, був сучаснішим, ніж той, у якому ми були перед цим, але сучасний у цьому разі означає побудований у дев’ятнадцятому сторіччі. Коли ми йшли від причалу неймовірно тихими вулицями, я побачив другий Стамбул, зовсім новий для мене: величні, із могутнім гіллям дерева, гарні кам’яні й дерев’яні будинки, які можна було побачити в передмісті Парижа, акуратні тротуари, клумби із квітами, прикрашені орнаментом карнизи. Де-не-де стара ісламська імперія нагадувала про себе зруйнованою аркою або занедбаною мечеттю, турецьким будинком із навислим другим поверхом. Але на вулицю Тургута захід вплинув тонко й багатогранно. Згодом я бачив схожі райони в Празі й Софії, у Будапешті й Москві, Белграді й Бейруті. Ця запозичена елегантність була потім поширена по всьому Сході.
— Будь ласка, заходьте, — Тургут зупинився перед старим будинком, провів нас подвійними сходами, перевірив усередині поштову скриньку (як виявилося, вона була порожньою), на ній був напис: ПРОФЕСОР БОРА. Він відчинив двері й відійшов убік. — Ласкаво просимо, почувайтеся як удома.
Ми зайшли в хол із полірованою підлогою та стінами з дерев’яною оббивкою, у якому ми, беручи приклад із Тургута, зняли взуття та наділи візерунчасті пантофлі. Потім він повів нас у вітальню, Хелен ледь помітно зойкнула від захоплення, і я мимоволі зробив те саме. Кімната була сповнена приємного зеленого світла, змішаного з ніжно-рожевим і жовтим відтінком. Потім я зрозумів, що це сонячне світло пробивалося крізь дерева,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історик», після закриття браузера.