Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Непомітно вислизнувши з готелю (найімовірніше, тими стрімкими задніми сходами), він пішки дістався до Букшоу, де вони, мабуть, розбили глек на городі. Як так сталося, промайнуло в мене в голові, що я їх не почула?

Ще за півгодини він покинув Бонепенні, гадаючи, що той урізав дуба, і обнишпорив його кишені й гаманець. Але «Ольстерського Месника» там не було, Бонепенні не носив марки із собою, урешті-решт.

Пембертон скоїв злочин і потому просто пішов уночі полями до «Веселого кучера», що в Доддінґслі. Наступного ранку він гучно під’їхав до «Тринадцятьох селезнів», удаючи, що тільки-но зійшов із лондонського поїзда. Йому доконче треба було ще раз обшукати номер. Ризикуючи головою з необхідності. Напевне, марки дотепер сховані там.

Про окремі події, що складали цей ланцюг, я здогадувалася давно, і дарма що ще не зібрала докупи решту фактів, я вже переконалася в тому, що Пембертон зупинявся в Доддінґслі завдяки телефонній розмові з містером Клівером, господарем «Веселого кучера».

Озираючись назад, я зрозуміла, що все це було доволі просто.

На мить я відволіклась від роздумів, щоб прислухатися до свого віддиху. Він став неквапним і рівним, поки я сиділа, опустивши голову на підтягнуті до підборіддя коліна.

Цієї хвилини в мене в пам’яті зринуло те, що нам одного разу сказав тато: Наполеон колись назвав англійців «нацією крамарів». Наполеон не мав рації!

Тільки пройшовши через війну, коли на наші голови в пітьмі сипалися тонни тринітротолуолу, ми були нацією вцілілих, і я, Флавія Сабіна де Люс, пересвідчилася в цьому по собі.

Відтак я пробурмотіла слова з двадцять третього псалма, про заступництво. Ніколи не знаєш, що врятує в напасті.

Тепер: убивство.

Переді мною в темряві знову спливло обличчя Горація Бонепенні на сконі, його рот відкривався й закривався, немов у викинутої на землю рибини, що задихається у траві. Його останнє слово й останній віддих були спряжені. «Vale», – сказав він, і вони попливли з його рота якраз мені до носа. І прийшли до мене, пахнучи чотирихлористим вуглецем.

Не було жодних сумнівів у тому, що це був чотирихлористий вуглець, одна з найзахопливіших хімічних речовин.

Хімік ні з чим не сплутає його солодкуватий запах, нехай і побіжний. Формулою він не надто відрізняється від хлороформу, котрий анестезіологи використовують у хірургії.

У чотирихлористому вуглеці (це одна з-поміж його численних назв) чотири атоми хлору кружляють навколо одного атома вуглецю. Це ефективний засіб проти комах, який досі час від часу застосовують, коли напосідаються глисти – ці маленькі безмовні паразити, ласі до крові, висмоктаної потемки з нутрощів людини чи тварини.

Але, куди важливіше, що філателісти застосовують чотирихлористий вуглець для проявлення майже невидимих водяних знаків на марках. І тато тримав у кабінеті слоїки із цією речовиною.

Я подумки повернулась до номера Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях». Як нерозумно з мого боку було думати про отруєний торт! Це не чарівна казка братів Ґрімм – це історія Флавії де Люс.

М’якуш пирога був просто собі м’якушем. Перед від’їздом із Норвегії Бонепенні дістав начинку й сховав усередині бекаса, яким збирався застрашувати тата. Так він потайки привіз мертвого птаха до Англії.

Те, що я надибала в номері, не настільки важливе, як те, що мені не трапилось. Це, звісно, одна-єдина річ, і вона зникла з маленької шкіряної скриньки, у якій Бонепенні зберігав ліки від діабету, – шприц.

Пембертон знайшов шприц і поцупив його, коли обшукував номер Бонепенні перед убивством. Я була в цьому переконана.

Вони були співучасниками злочину, і ніхто ліпше за Пембертона не знав, які ліки життєво необхідні Бонепенні.

Навіть якщо Пембертон мав намір позбутися жертви якось інакше – угріти каменем по потилиці чи задушити зеленою вербовою лозиною, – шприц у багажі Бонепенні здався йому подарунком долі. Від однієї гадки про те, як це було скоєно, я здригнулась.

Я уявила, як вони борються, затоплені місячним сяйвом. Бонепенні був довготелесим, але не жилавим. Пембертон здолав би його, як пума оленя.

Аж швиденько він зробив укол Бонепенні в підложжя черепа. Щось на такий кшталт. Це забрало якусь секунду, і дія була майже моментальною. Саме так, гадаю, Бонепенні зустрів свою смерть.

Якби він проковтнув отруту – а змусити його зробити це було практично неможливо, – знадобилась би набагато більша кількість – кількість, яка негайно викликала б нудоту. Натомість п’ятьох кубічних сантиметрів, уштрикнутих в підложжя черепа, буде достатньо, щоб звалити з ніг бика.

Часточки чотирихлористого вуглецю, які легко впізнати, мабуть, швидко потрапили йому до рота й носових пазух, як я вже здогадалась. Але на ту пору, коли приспіли інспектор Г’ювітт і його детективи-сержанти, вони щезли без сліду.

Здавалося, це майже бездоганний злочин. Насправді він би й був бездоганним, якби я тоді не спустилася й не забрела на город.

Раніше я не думала про це. Невже моє життя – це все, що застить Френкові Пембертону шлях до свободи?

Ураз мені запало до вух скреготіння.

Я не могла визначити, звідки воно долинало. Я покрутила головою, і шум зразу ж стих.

Хвилину чи майже стільки панувала тиша. Я нагострила вуха, але почула лише власний віддих, котрий як я помітила, пришвидшився й збився.

Аж ось знову! Наче шматок дерева повільно й тоскно тягли по піщаній поверхні.

Я спробувала крикнути: «Хто тут?», але цупка кулька носової хусточки в роті перетворила слова в здавлене мекання. Ще й гострий біль цвяхом прошив мою голову.

Ліпше пильно прислухатись, промайнуло в мене в голові. Пацюки не рухають дерева, і я, якщо не помиляюсь, була більше не сама в ремонтному гаражі.

Я крутила головою по-зміїному то в один, то в інший бік, намагаючись скористатися перевагою свого неперевершеного слуху, але грубий твід, намотаний навколо голови, притлумлював усі звуки, окрім найгучніших.

Але скреготня й наполовину так не нервувала, як нестерпне затишшя, яке час від часу залягало. Хоч би що було в ямі, воно намагалося залишитись невпізнаним. Або скрадалося тихцем, щоб змусити мене нервуватися?

Пролунав писк, далі слабкий удар, немов галька посипалась на великий камінь.

Так само помалу, як розпускається квітка, я простягнула ноги перед собою, але коли вони не відчули супротиву, знову підтягнула їх до підборіддя. Ліпше зіщулитись, промайнуло в мене в голові; ліпше бути якомога меншою, хоч і мішенню.

На мить я зосередила увагу на зв’язаних за спиною руках. А раптом сталося диво, а раптом шовк розтягнувся й ослаб – та де там. Навіть затерплими пальцями я відчувала, що пута так само тугі, як і були.