Читати книгу - "Пасажир"

Вони попрямували вздовж того котлована. Шампунь викинув пляшку, яку вже встиг вицмулити на ходу, і вибухнув гнівною промовою, що була спрямована проти стихії.

— Містраль — наш ворог, — казав він, перекрикуючи квиління вітру. — Від нього не сховатися. Прилітає до нас із долини Рони. Це вітер-убивця. Цілісінькі дні віє тобі в обличчя. Аж під шкуру залазить. Пронизує до кісток. Хоче дістатися до серця. І як дістанеться, тобі буде гаплик. Коли він прилітає до Марселя, твоя температура відразу падає на декілька градусів. Та й з моря тягне вологою… Уранці, щоб вилізти з коробки, крутишся мов той в’юн на сковороді. А як дощ поллє вночі, то й не прокинешся.

Шампунь раптом зупинився. Януш глянув униз і побачив, що на нього чекає. У глибині того котлована кишіли якісь невиразні постаті, що скидалися на брижі на поверхні величезного озера. Януш придивився. Одні тягали з місця на місце спальні мішки, картонні коробки і клапті плівки. Інші грілися коло багать. З ями долинав регіт, чутно було лайку і безладні вигуки.

Вони вже попрямували у діл, аж Шампунь сіпнув його за рукав.

— Ховаймося!

Під’їхало авто соціальної служби. Януш із приятелем бігцем кинулися до будівельного вагончика і сховалися за ним. Двоє чоловіків у комбінезонах уже спускалися в котлован, сподіваючись умовити найупертіших волоцюг, що життя ліпше, аніж смерть. Вони пригощали їх цигарками, жартували, загравали з ними…

— Мерзотники, — буркнув Шампунь. — Хочуть, щоб усі ночували в теплі. Бояться, щоб їм не всипали, як за того пікардійця.

— За кого?

— За пікардійця, що помер від переохолодження!

Януш ладен був усе віддати, щоб опинитися у затишку. Вкластися до ліжка, забутися і заснути…

— Вшиваймося, — тихо пробурмотів приятель. — Нічого, я ще одне місце знаю…

Вони знову подалися вулицею вгору, старанно уникаючи освітлених ділянок. Януш насилу переставляв ноги, безтямно дивлячись перед собою. Руки в нього налилися оливом, а ноги задерев’яніли. Шампунь знав не просто інше місце. Він знав усі подібні місця в цім краю. Під мостами. Під брамами двориськ. На вентиляційних ґратах підземних стоянок. Знав кожен смердючий закут. Кожен куток цих кам’яних джунглів.

Та всі ті місця були вже окуповані. Щоразу вони бачили цілу купу тіл, які щільно попритулялися одне до одного, повкривавшись подертими пуховиками і дірявими ковдрами.

Кожен за себе. І вітер проти всіх.

Аж дісталися до якогось рову, де була величезна труба. Шубовскаючи в рідкій грязюці та щосекунди очікуючи почути гуркіт авта, що наближається сюди, вони позгиналися і залізли у трубу. Тут уже ховалося декілька десятків людей. Сиділи вони, позадиравши ноги на протилежну стіну.

— Для жил корисно! — зареготався Шампунь, маючи на увазі задерті ноги.

Вони полізли через тіла. Щоб не впасти, Януш торкнувся стіни і відразу відсмикнув руку, яку обпалив крижаний дотик бетону. Огидно смерділо падлом і сечею. Януш просувався вперед, стукаючись головою, спотикаючись і зачіпаючи волоцюг, які відгукувалися невиразною лайкою. Не вороги і не товариші в нещасті — просто щури, що разом мешкають.

Урешті вони знайшли, де примоститися. Шампунь запхнув туди свої смердючі торби. Януш розгорнув картонні коробки. Цікаво, подумалося йому, коли ж саме його лисий друг спробує закатрупити його? Укрився картоном, намагаючись запевнити себе, наче лежить на простирадлах і під ковдрою. За звичкою взяв ножа і, не випускаючи його з рук, застромив під картон, що був йому за подушку.

Як і напередодні, пообіцяв собі, що насилу дріматиме. І, як напередодні, відчув, що сон бере його, і як вода. Він спробував опиратися. Почав думати про розслідування, що оце провадив… Бляшаний… Цей слід вів у глухий кут. Що ще можна зробити?

Марсельська поліція теж провадить слідство. Проти колег з Бордо у них більше матеріалу. Каркас дельтаплана. Віск. Пір’я. Вбивця мав усе це десь роздобути. До крамниці по такі речі не підеш. Кроньє, чи як його там, і його група напевне ж вивчили походження кожного предмета. Чи пощастило їм намацати щось конкретне?

У нього з’явився новий самогубчий план. Треба роздобути теку зі справою. Терміново, завтра вранці. Він спробував розробити план дій, та небуття накотило на нього, відімкнувши свідомість. Коли він знову розплющив очі, то виявилося, що він тицяє ножем у пітьму.

— Ох, ти чого це?

Над ним нахилився Шампунь. Значить, він крізь сон відчув, що той наблизився до нього. Далі озвався рефлекс.

— Ти з глузду з’їхав, еге? — заволав приятель. — У нас повінь!

Януш звівся на лікоть. Він уже був мокрий до половини. Поруч у калюжі плавав його картон. Згори лляло як із відра. Під ногами чвакало. Бурлаки хутко збирали свої лахи.

— Ворушися! — звелів лисань, дістаючи торби. — Якщо залишимося тут, то справді ґиґнемо!

Вода знай прибувала. Китайськими тінями пропливали постаті волоцюг, які поспішали до виходу. Декотрі були такі п’яні, що й далі лишилися лежати у воді. На них ніхто не звертав уваги. Усі товпилися, поспішаючи вилізти надвір. Люди були налякані, та навіть паніка виявлялась у них мляво, наче її загальмував алкоголь.

Януш помітив двох чоловіків, що непорушно лежали обличчям у багні. Схопивши першого за комір, він звів його на ноги і притулив до похилої стіни. Нахилився, щоб учинити те саме з другим, аж у плече йому вчепився Шампунь.

— Здурів, еге?

— Не кидати ж їх тут!

— А нехай тобі! Тікати треба звідсіля!

Труба спорожніла. На воді плавали пакети й торби. Кораблетроща, подумав собі Януш. Помацав пульс у волоцюг. Сонна артерія пульсувала, але мляво. Тоді він щосили дав ляпаса спершу одному, потім другому. Марно.

Він повторив те.

Аж обидва живі мерці прийшли до тями.

— Швидше, дідько б тебе вхопив, швидше! Я не хочу тут здохнути! — волав Шампунь.

Януш повагався ще хвилю і побіг за приятелем. До виходу з труби вони брели в рідиві, що сягало вже до середини стегон. Януш спіткнувся, упав, але зумів підвестися. Їм треба було подолати ще декілька кроків. Він обернувся і побачив, як обидва бурлаки рачкують за ними, й очі їхні безтямні, мов у худоби.

Та ось і чисте повітря. Вони випросталися. Злива лляла мов із відра. То був потоп. Потоки води стіною