Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

— Їм весело,— почав він знову,— і хто знає? Мабуть, вони самі розвеселились, а якщо й навчилися сміятись у мене, то не моїм сміхом.

Але що з того! Такі вже старі люди: одужують по-своєму і сміються по-своєму; мої вуха терпіли й гірше, та не пов'яли.

Цей день — перемога: відступає, втікає дух тяжкості, мій давній, заклятий ворог! Як добре закінчується день, що так погано й важко починався!

А таки закінчується! Ближчає вечір, він, ніби вправний вершник, уже скаче над морем! І щасливий близькістю домівки, похитується в багряному сідлі!

Небо дивиться ясним поглядом, світ у глибокому спочинку,— о дивні люди, що завітали до мене, хто житиме біля мене, скоро матиме свою нагороду!

Так казав Заратустра. З печери знову почувся гамір і сміх вищих людей, і Заратустра повів далі:

— Вони клюють, моя принада діє, уже й від них відступається їхній ворог — дух тяжкості. Вони вже вчаться сміятися з себе — чи те мені вчувається?

Діють мої чоловічі страви, мої соковиті й міцні вислови; воістину, я не годував їх горохом і ріпою! Стравою вояків і завойовників я розбудив у них нові прагнення.

їхні руки й ноги наснажені новою надією, їхнє серце потягується. Вони знаходять нові слова, скоро їхній дух набереться завзяття.

Така страва, звичайно, не для дітей і не для жагучих жінок, старих чи молодих. їхнє нутро переконують іншими засобами, для них я не лікар і не вчитель.

Від цих вищих людей відступається огида,— ну що ж! Тут я здобув перемогу. У моєму царстві вони відчувають певність, позбуваються будь-якого дурного сорому, розковуються.

Вони розкривають серця, до них повертаються добрі часи, вони знову святкують і їдять — набираються вдячності.

Ось що повинно служити мені найкращим знаком: вони набираються вдячності. Ще трошки, і вони вигадають для себе свята, поставлять пам'ятники своїм колишнім утіхам.

Вони одужують! — радісно промовляв Заратустра до свого серця і дивився вдалину. А орел та змія тулилися до нього й шанували його щастя й мовчання.

2

Та раптом Заратустрине вухо вжахнулося: в печері, де досі панували гамір і сміх, раптом запала мертва тиша, а його ніздрі вловили рахманний запах ладану, здавалось, немов хтось палить пінієві шишки.

— Що там діється? Що вони роблять? — спитав він себе й підкрався ближче до входу, щоб непомітно подивитися на своїх гостей. І — о диво з див! — що довелося йому побачити там на власні очі!

— Всі вони знову побожні, знову моляться, вони збожеволіли! — казав він і безмірно дивувався. І справді, всі ті вищі люди, два королі, безробітний папа, лихий штукар, жебрак з власної волі, тінь-мандрівник, старий віщун, сумлінний духом і найбридкіша людина,— всі вони, мов діти або старезні баби, стояли навколішки й молилися ослові. А найбридкіша людина саме починала шипіти й булькотіти, немов з неї мало вилізти несказанне, а коли вона нарешті й справді здобулася на слово, то проказала незвичайну благочестиву літанію, себто молебен, ослові, якому поклонялися й кадили. І цей молебен звучав так:

— Амінь! Слава, честь, мудрість, дяка, хвала і міць Богові нашому на віки віків!

Осел потвердив це криком «І-А».

— Він несе тягар наш, прибравши подобу слуги, покірливий серцем, ніколи не каже «ні», а хто любить Бога свого, той карає його.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Він не озивається словом, хіба що потверджує, всякчас нагадує, що саме він створив світ: «І-А»,— так він воздає хвалу своєму світові. Те, що він мовчить, тільки хитрощі: саме через це він майже ніколи не хибить.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Непомітно проходить він по світу. У сірі, немов його шкура, покрови закутує свою чесноту. А якщо має розум, то не виставляє його: однак усі вірять у його довгі вуха.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Скільки потайної мудрості в тому, що він носить довгі вуха, каже тільки «І-А», тобто «так» і ніколи не скаже «ні»! Хіба не він створив світ за подобою своєю, тобто якомога дурнішим?

Осел потвердив це криком «І-А».

— Ти йдеш прямими й кривими шляхами, тебе мало обходить, що ми, люди, вважаємо прямим або кривим. Царство твоє по той бік добра і зла. Твоя невинність у тому, щоб нічого не знати про невинність.

Осел потвердив це криком «І-А».

— О, ти не відштовхуєш від себе нікого, ні жебраків, ні королів. Ти дозволяєш приходити до себе дітям, а коли тебе дражнять шибеники, ти просто кажеш «І-А».

Осел потвердив це криком «І-А».

— Ти любиш ослиць і кожного разу свіжі фіги, але їжею не перебираєш. Будяк тішить твоє серце якраз тоді, коли ти голодний. У цьому Господня мудрість.

Осел потвердив це криком «І-А».

ОСЛЯЧЕ СВЯТО

1

Вже на цьому місці молебну Заратустра не міг більше стриматись і, вскочивши в коло ошаленілих гостей, сам крикнув «І-А» ще голосніше за осла.

— Що ви тут чините, людські діти? — гукнув він, підіймаючи молільників з долівки.— Біда, коли б вас побачив хтось інший, а не Заратустра,—

всяк подумав би, що ви з своєю новою вірою стали найзаклятішими богохульниками або ж найдурнішими з усіх старих баб!

А ти сам, старий папо? Хіба тобі личить отак молитися ослові, наче Богові?

— О Заратустро,— відповів папа,— даруй мені, але у справах Господніх я освіченіший за тебе. І цілком слушно.

Краще молитися Богові в подобі осла, ніж без ніякої подоби! Зваж тільки, мій високий друже, на ці слова,—і ти хутко переконаєшся, що в них криється мудрість.

Той, хто сказав «Бог — це дух», зробив досі найбільший крок і стрибок до безвір'я: у світі такі слова виправляти нелегко.

Моє старе серце б'ється радістю, що на світі є ще чому молитися. Вибач, о Заратустро, старому побожному папському серцю!

— А ти,— звернувся Заратустра до тіні-мандрівника,— ти називаєш і вважаєш себе вільним духом? І правиш тут такі попівські ідолослужіння?

Поганцю новонавернений, ти поводишся тут гірше, ніж серед своїх смаглявих хвойд!

Так, гірше,— погодився тінь-мандрівник,— маєш рацію, та що вдієш! Хай там як, Заратустро, старий Бог знову живий.

В усьому винен найбридкіший: він його воскресив. Хоч він і каже,