Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

А королі, мабуть, удають, що нічого не сталося: адже сьогодні вони від нас найкраще навчилися прикидатися! Та, закладаюся, не будь перед ними свідків, ми б побачили, як їхніми обличчями пробігають

повзучі хмари, волога туга, похмуре небо, украдене сонце, зойки осінніх вітрів!

Всі наші голосіння й крики про порятунок: будь з нами, о Заратустро! Тут іще багато прихованих злиднів, що прагнуть здобутися на слово, багато сутінків, хмар і задухи!

Ти почастував гострими чоловічими стравами й міцними висловами — не допусти, щоб на десерт на нас знову напосілися розпещені, розбещені духи жіночності!

Тільки там, де ти, повітря ясне і чисте! Хіба є де на світі таке свіже повітря, як у твоїй печері?

Багато країн я бачив, мій ніс різне повітря вдихав і оцінював, але тільки біля тебе мої ніздрі зазнали найвищої насолоди!

Окрім... окрім,— о, вибач мені один давній спогад! Вибач мені одну стару застільну пісню, котру я колись склав серед дочок пустелі.

І в них, у тому східному краї, було таке саме свіже повітря, там я був якнайдалі від похмурої, вогкої й тужливої старої Європи!

Тоді я любив дівчат із Сходу та з інших царств під блакитним небом, на якому ні хмар, ні думок.

Не повірите, як зграбно вони сиділи, коли не танцювали; глибокі, але бездумні, вони скидалися на таємниці, на сповиті загадки, на десертні горішки...

Ох, справді, які барвисті й далекі! Однак без химер: загадки, що легко розгадуються. На втіху цим дівчаткам я склав тоді застільний псалом.

Так казав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню, і перш ніж хтось відповів, схопив арфу старого штукаря, заклав ногу за ногу, мудро й спокійно розглянувся круг себе, ніздрями повільно й прискіпливо втягнув повітря, немов у новій країні нюхав чуже повітря. Відтак заревів, почавши свою пісню.

ПУСТЕЛЯ ШИРИТЬСЯ: БІДА ТОМУ,

ХТО У СОБІ ПУСТЕЛЮ НОСИТЬ

— Ха! Святешно!

Справді святешно!

Початок гідний!

Справді африканський!

І навіть гідний лева,

Чи мавпи-ревуна з мораллю,—

Для вас дрібничка,

Чарівні подруги,

Що біля ваших ніжок

Серед пальм

Мені, прибульцеві з Європи,

Сидіти поталанило. Села[2].

Ой, справді дивно!

Близько від пустелі

Сиджу тепер.

І так вона далеко,

Я ж геть спустошений,

Поглинутий

Найменшою оазою на світі,

Що, позіхаючи, розкрила

Гарненький ротик,

Найароматніший на світі ротик.

І я туди потрапив,

Ковзнув до вас,

Чарівні подруги! Села.

Хвала, хвала тому китові,

Якщо і він такий гостинний

До гостя був! —

Ви зрозуміли

Моє учене порівняння?

Хвала, хвала його утробі,

Якщо вона

На цю оазу-лоно схожа,

Що, звісно, я беру під сумнів,

Адже я прибув з Європи,

Що нічому вже не вірить,

Мов під старість молодичка.

Дай Бог змінитися!

Амінь.

Ось я сиджу

В малесенькій оазі,

Мов фінік перестиглий.

Солодкий, соковитий, ласий

Потрапити в дівочі губки,

На сніжно-білі, гострі та холодні

Дівочі зубки.

Якраз за ними тужить серце

Усіх гарячих фініків. Села.

На той південний плід

Занадто схожий,

Я лежу. Жучки крилаті

До мене приглядаються,

Кружляють роєм,

Як ваші непомітні,

Дурненькі та гріховні

Надії й сподівання.

Я в облозі.

Мовчки, з задумом таємним

Ви мене, дівчатка-киці,

І Зулейка, і Дуду,

Вже обсфінксили (укласти

Стільки відчуттів в єдине

Слово я не міг безгрішно.

Господи, даруй мені!).

Я сиджу, вдихаю ніжні

Аромати раювання,—

Світле в золотий пружечок

І таке легке повітря

З Місяця хіба упало,—

Випадково.

Чи, можливо, із досади,

Як співають нам поети.

Але я усе на світі

Звісно, що беру під сумнів,

Адже я прибув з Європи,

Що нічому вже не вірить,

Мов під старість молодичка.

Дай Бог змінитися, Амінь!

Чудо-повітря ніздрями

П'ючи, як повною чашею,

Без майбуття і без спогадів,

Сиджу я тут, милуюся

Вами, чарівні подружки,

І он тією пальмою,

Що звабно так витанцьовує,

Так вигинається стегнами

(Що й сам повторюєш рухи),

Мов танцюристка, що наче

Вже надто довго, задовго

Стоїть на одній ніжці.

Мабуть, забула, здається,

Про іншу ніжку?

Довго й даремно

Шукав я очима

Приховане близня-окрасу,—

До пари ніжку,

В священній близькості

До вихору знадної

Легенької, блискучої спіднички.

Ту ніжку, чарівні подружки,

Коли повірите,

Вона згубила,

Та ніжка щезла!

Щезла назавжди!

Прекрасна ніжка!

Як жаль такої миленької ніжки!

О, де вона сумує в самоті,

Бідненька ніжка?

Мабуть, трясеться з страху

Перед похмурим білогривим

Страхіттям-левом? Може, взагалі

Відірвана, обгризена?

Біда! Обгризена до кістки вже! Села.

О, не оплакуйте,

Не плачте, м'якосерді!

Не плачте,

Фініки-серця в молочно-білих грудях!

Серця-локриці

У капшучках!

О, стримай сльози,

Бліда Дуду!

Будь мужньою, Зулейко!

Мабуть, доречно Мені сказати

Тут щось міцніше, що серця бадьорить?

Повчальний вислів?

Урочисте слово?

Гей! На підмогу, гідносте!

Достоїнство та європейська честь!

Задми, надмися,

Чеснотами надутий міх! Гей!

Ще раз прореви!

Морально гаркни!

Моральним левом

Дочкам пустелі гучно прореви!

Чарівні подруги,

Чеснот оглушливе виття

Перекриває

І жар душі, і пристрасть європейця.

І ось я перед вами — Європеєць,

Інакше неспроможний,

Бог у поміч!

Амінь!

Пустеля шириться: біда тому,

Хто у собі пустелю носить!

ПРОБУДЖЕННЯ

1

Після пісні тіні-мандрівника печера одразу ж наповнилася гамором та сміхом, а позаяк усі гості говорили зразу, і навіть осел, дивлячись на них, не міг змовчати, то Заратустра ледь бридливо і глузливо скривився, хоча його й тішила та веселість. Бо у ній він побачив ознаку одужання. Заратустра непомітно вийшов на свіже повітря й повів мову з орлом та змією.

— Куди тепер поділися їхні нещастя? — запитав він, досадливо зітхнувши.— У мене, здається, вони розучилися благати порятунку!

Однак, на жаль, не зовсім