Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ти,— вів далі Заратустра,— лихий старий штукарю, що ти наробив! Хто ж у цю вільну добу надалі віритиме тобі, якщо ти віриш у таку божу ослячість?
Ти вчинив глупоту, як ти, хитруне, міг скотитися до такої глупоти!
— О Заратустро,— відповів хитрий штукар,— ти маєш рацію. Це була глупота — мене вона також тяжко вразила.
— І навіть ти,— звернувся Заратустра до сумлінного духом,— розваж лише й приклади палець до свого носа! Хіба тут не чиниться супроти твого сумління? Невже твій дух не досить чистий і ти не гидуєш молитвами й фіміамом цих — святенників?
— Щось є,— відповів сумлінний і приклав палець до носа,— щось є в цьому видовищі, і воно благотворно впливає на моє сумління. Мені, мабуть, не можна вірити в Бога; та, безперечно, Бог у цій подобі, як на мене, найбільше заслуговує на віру.
Бог, як кажуть найпобожніші, повинен бути вічний; а хто має так багато часу, той не поспішає. Йдучи якомога довше й безглуздіше, він може зайти дуже далеко.
А в кого забагато духу, той сам може пройнятися глупотою та безумом. Подумай, о Заратустро, про себе!
Ти сам — воістину! — навіть ти сам через надмір мудрості міг би обернутися на осла.
А хіба найдосконаліший мудрець не полюбляє ходити найкривішими шляхами? І про це, Заратустро, свідчить приклад, твій приклад.
— І нарешті ти,— сказав Заратустра й став обличчям до найбридкішої людини, що й далі лежала на долівці, простягаючи руки до осла (найбридкіша людина, власне, поїла осла вином).— Скажи, несказанний, що ти накоїв?
Ти, здається мені, змінився, твої очі палають, плащ величі накрив твою бридкість,— що ти накоїв?
Невже кажуть правду, що ти його знову воскресив? Навіщо? Хіба не було причини мучити й убивати його?
Ти сам здаєшся мені воскреслим,— що ти накоїв? Що ти повалював? До чого себе навертав? Кажи, несказанний!
— О Заратустро,— озвалася найбридкіша людина.— Ти—шахрай!
Чи живий він, чи воскрес, чи помер остаточно,— кому з нас двох це краще відомо? Я питаю тебе.
Одне лише я затямив, від тебе самого, о Заратустро, я колись навчився: хто хоче вбити до решти, той сміється.
«Вбивати не гнівом, а сміхом»,— так ти колись казав. О Заратустро, потайний, безгнівний нищителю, небезпечний святий, ти — шахрай!
2
І тоді Заратустра, вражений такими відверто облудними відповідями, кинувся до входу в печеру і, звертаючись до своїх гостей, гучно закричав:
— О хитруни, пронози, базарні блазні! Навіщо ви переді мною прикидаєтеся і ховаєтеся!
Серце кожного з вас так тремтіло з радості й злості, що ви нарешті знову стали побожні, мов діти,—
мов діти молитесь, складаєте долоні й кажете: «Боженьку милосердивий!»
А тепер віддайте мені цю дитячу кімнату, мою власну печеру, де сьогодні стільки дитячого. Охолодіть надворі свій гарячий дитячий запал і вгамуйте серце!
Звісно, якщо ви не будете як діти, то не ввійдете в те царство небесне.— І Заратустра показав рукою вгору.
— Та ми зовсім не хочемо ввійти в царство небесне. Ми стали мужами — отож прагнемо царства земного.
З
І Заратустра ще раз повів мову.
— О мої нові друзі,— сказав він,— дивні вищі люди, як ви мене тепер тішите!
Відколи ви знову розвеселилися, всі ви воістину розцвіли і, здається мені, таким, як ви, квітам потрібні нові свята,
якесь маленьке відважне безглуздя, якась служба Божа і осляче свято, який-небудь старий веселий дурень Заратустра, пронизливий вітер, що вимете ввесь бруд з ваших душ.
Не забувайте, вищі люди, ні цієї ночі, ні цього ослячого свята. Його ви самі вигадали в мене, і я сприймаю це за добре знамення: таке винаходять тільки ті, хто одужує!
І коли святкуватимете це осляче свято знову, то робіть це з любові до себе, робіть також і з любові до мене! А ще в пам'ять про мене!
Так казав Заратустра.
П'ЯНІ СПІВИ
1
А тим часом усі один за одним виходили на свіже повітря, в прохолодну замислену ніч; сам Заратустра вів під руку найбридкішу людину, щоб показати їй свій нічний світ, великий повновидий місяць і срібні водоспади біля печери. І ось вони врешті мовчки стояли один обіч одного, вже добре таки підтоптані, але з розрадою у відважних серцях, стояли й дивувалися, що їм на світі так добре; темна ніч дедалі глибше западала в їхні серця. І знову Заратустра подумав: «О вищі люди, як ви мене тепер тішите!» — та вголос цього не вимовив, бо шанував щастя й мовчанку тих вищих людей.
Тоді й сталося найдивовижніше за цей дивовижно довгий день: найбридкіша людина ще раз і вже востаннє почала шипіти й булькотіти, а коли здобулася на слово,— о диво! — з її уст чітко й чисто злетіло запитання,— доречне, глибоке, ясне запитання, що в кожного, хто слухав, змусило здригнутися серце.
— Друзі мої,— сказала найбридкіша людина,— що ви на це скажете? Завдяки цьому дню я вперше задоволений своїм життям.
Але й такого великого признання мені мало. На світі варто жити: один день, одне свято з Заратустрою навчили мене любити світ.
Оце й було життям,— скажу я смерті.— Гаразд! Житиму знову!
Друзі мої, що ви на це скажете? Чи не хочете ви, як і я, сказати смерті: «Оце й було життям? В ім'я Заратустри, гаразд! Живімо знову!»
Так казала найбридкіша людина, а вже було недалеко до півночі. І що, гадаєте ви, тоді сталося? Тільки-но почувши запитання, вищі люди враз усвідомили своє перетворення и одужання і те, хто їм усе дав,— і кинулися до Заратустри, дякуючи, вшановуючи, голублячи його, цілуючи йому руки; залежно від того, хто якої вдачі, одні сміялися, інші плакали. А старий віщун танцював від утіхи, і навіть якщо він, як вважає чимало оповідачів, піддався тоді солодкому вину, то звісно, він ще більше піддався солодощам життя і тому не зважав ні на яку втому. Дехто навіть каже, що тоді танцював і осел: недурно найбридкіша людина перед тим напоїла його вином. Могло бути так, а могло й інакше, і навіть якщо осел того вечора насправді й не танцював, то відбувалися більші й незвичайніші чудасії, ніж танець якогось осла. Коротше, як каже Заратустрина приповідка: «Що з того!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Так казав Заратустра. Жадання влади», після закриття браузера.