Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Ні, не тому рекомендував. Мене, «динозавра», справді взяли за душу чотирнадцять листів до Бога хлопчика Оскара, хворого на рак, в останні дні його життя. Відтак я перечитав усе, що перекладено зі Шмітта. Останнє — «Інша доля» про два варіанти життя Гітлера — того, якого ми знаємо, і того, який все-таки став художником.

Ще один француз не відпускає — Паскаль Кіньяр. Особливо його роман «Записки на табличках Апроненії Авіції». Повертаюсь і повертаюсь, бо для мене це магія. Це роман з двох частин. У першій описано історичні події кінця ІV — початку V століття, коли гинула Римська імперія. У другій — записки цієї самої Апроненії, римської матрони, де жодного слова про ті ж події, потрясіння, а лише розповіді про те, що купила, які розпорядження давала, про сім’ю й коханців. Дуже незвичайний ефект. Але за цей роман мені вже дісталося, як і за мого улюбленого англійця Джона Фаулза. Просунутий письмак сказав — так, він інтелектуал, але надто сюжетний, майже детективний, а відтак старомодний… А мені подобається все, а особливо «Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта», а найбільше есеїстика, дивовижні есеї про природу й людину серед неї, як у тих же «Островах», «Землі», «Природі природи» та й усіх інших.

Найліпше, що написано про біблійні часи, на мій погляд, ліпше навіть за Сарамаго і Казандзакіса, — це повісті шведа Пера Лаґерквіста «Варавва» і «Маріамна», а ще є дивовижний його твір про Середньовіччя, владу й людину — роман «Карлик». Я пожартував якось, що один із творів, які кілька разів перечитував, написаний про мене. Це роман латиського прозаїка Алберта Белса «Клітка». Бо він узагалі про людину, архітектора за професією, таку собі безалаберну, неорганізовану, тюхтія, майже байдужого до побуту, який, коли настає небезпечний для життя час і дилема вибору, вміє боротися не тільки за власне життя, а й за щось більше, що сконцентроване в одній людині й мовби символізує людину взагалі. З Белса ще рекомендую «Сховище», хоч усі його романи чудові.

Киньте в мене ще раз каменем, але в «моїй компанії», окрім Кнута Гамсуна, ще й також норвежець Юхан Борґен, швед Торґні Ліндґрен з його потрясним романом «Джмелиний мед» про ворожнечу двох братів-селюків, до долі яких дотикається сучасна інтелектуалка. Двічі перечитував «Виючого мірошника» фінна Арто Паасілінни, як і його «Рік зайця».

Страшенно радів, коли несподівано дали Нобелівку австрійській письменниці Ельфріді Елінек, бо оцінили нарешті творчість справді психологічну (скандальність — це вже другий план), і був би радий, якби так оцінили Крістофа Рансмайра, його складні романи «Останній світ», «Жахи льоду і холоду», «Хвороба Кітахари». Я теж перечитав «Останній світ» тричі, подумки допитуючись, чим бере цей таки правдешній модерніст чи й постмодерніст, один з небагатьох їх, у яких є художність і відчуття світу як такого, окрім майстерного складання слів.

Страшенно люблю японців, перечитав і Кобо Абе, і Кавабату, і Кендзабуро Ое, і Едогаву Рампо, і Харукі Муракамі, і ще з десяток перекладених — ну подобаються японці і все. Але я кілька разів перечитував оповідання Дзюнтііро Танідзакі «Татуювання», «Цзілінь», «Історія Сюнкін». Перше — за виняткове зображення пристрасті мистецтва та усвідомлення жінкою своєї величезної сили впливу на чоловіків, друге — за витончене зображення словесного психологічного поєдинку Конфуція і жорстокої дружини китайського правителя. Третє — за трагічне й ліричне зображення поєднання сваволі і таланту. Що я ще перечитую — це коротку прозу нідерландського письменника Сімона Карміггелта. Скільки в ній підтексту й добродушної іронії! Прозу росіян Євгенія Замятіна і Юрія Олеші. І ще (так-так) вічні «Темні алеї» Івана Буніна. Мушу згадати Володимира Солоухіна, справжнього російського націоналіста, але диво дивне — не шовініста, який любив Україну і поважав українців, — перечитую його «Траву», «Час збирати каміння», «Тихе полювання».

І востаннє киньте каменем і посміхніться — прозу Ганса Еверса, зокрема його сповненого елегантної містики «Павука» і «Щоденник помаранчевого дерева». Ну і передостаннє — я лише раз прочитав «Сто літ самотності» Маркеса і разів п’ять «Полковнику ніхто не пише», для мене цей твір сповнений також незрозумілої, особливої магії. І так само оповідання Хуліо Кортасара, але не його штучно склеєні романи. Про Борхеса і Селу не кажу, хвалитися їх читанням майже моветон. Мій Мілан Кундера, якому, певно, вже не дадуть Нобелівки. Але найвища насолода — звісно ж, перечитувати поезії. Насамперед мою українську найчудовішу п’ятірку — Тичину, Свідзінського, Антонича, Рильського, Бажана. Звісно, поза конкуренцією, Шевченка. Далі — Чубая, Вінграновського і… дуже багатьох. Ну і в пристойних перекладах, на жаль, більшості російських, Роберта Фроста, Емілі Дікінсон, чеха Ярослава Сейферта, греків Ріцоса і Кавафіса, у гарних українських — Лорку, сербку Десанку Максимович, поляків Віславу Шимборську, Збіґнєва Герберта (на жаль, для мене поезія Мілоша — це лише поезія холодного розуму, втім, як і частково в Бродського), японців Мацуо Басьо, Іссу, Ісікаву Такубоку… китайців брата Лі Бо і друга Ду Фу, як назвав їх той же Лишега, чілійку Габріелу Містраль, француза Анрі Мішо… Ну і росіян, звісно, в оригіналі, які, я певен, Путіна б не підтримали — Осипа Мандельштама, Анну Ахматову, Ніколая Заболоцького, Арсенія Тарковського, Ніколая Рубцова, Марію Петрових…

Написав, і на душі полегшало. Моя компанія (назвав, зрозуміло, тільки частину імен) — це ті, в обійсті слова котрих можна прихилити голову. Але не тільки захоплюватися новизною тексту, тим, що ось цей написав так, як ще не писав, не казав ніхто. Відчути поряд з новизною пульс тої людяності, яка в сучасній літературі ще існує, у якій ще є надія. Щось невловиме, що цю надію зберігає. Де можна залишити мовби на сховок і свої думки. І бути певним, що в цих людей є те, що неодмінно покличе повернутися. І ще, знаєте, так бува, кличе вогник у домі того, кого ти знаєш, чи вогонь, що на узбіччі дороги, де ти колись сидів у добрій компанії.

ІV. Нява й Інтеграл

Повість-есей

1

Це мав бути роман, твір про одну із загадок людського буття, які мене найбільше цікавлять. Точніше, загадок такого феномену, як людина взагалі. Але я вирішив написати про конкретну людську долю, чоловіка, котрий жив (чи й досі живе) насправді, а заодно поміркувати про людину, більше про тих, кого багато хто і людьми не вважає.

А підштовхнуло мене до цього інтерв’ю в одній із найкращих українських газет з однією доволі знаною письменницею з відомого західноукраїнського міста, де письменників (членів, членкинь і не членів спілок, асоціацій) найбільше в нашій країні на квадратний метр. Пані казала про те, як їй набридло зображання у творах українських колег, а найбільше в романах, всіляких невдах, ізгоїв, лузерів і т. д. І як їй нарешті хотілося б прочитати український роман про сучасного позитивного героя, людину ділову і діяльну, багату, яка б показувала, як чесно досягти успіху. При цьому пані не приховувала зневаги до всіляких