Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

неокантіанцем, але, гадаю, це не зовсім так. Він філософ, що повернув філософії здатність думки, просто думки, вільної від цитат, показав процес думання і водночас ввів літературу як повноправну частину філософії — філософію слова і художнього зображення, що виростає з мислення (не письменників, а філософа) — на прикладах аналізу творчості Пруста, Кафки, Мандельштама… Серед філософів, якими захоплююся, Хосе Ортеґа-і-Ґассет і Еміль Чоран (Сьоран). Останнього звинувачують в депресивності й насаджуванні ідей суїциду, але для мене насамперед він — зразок вільної глибокої думки. Ну, а вислів Мамардашвілі «Про що б ще помислити» став і моїм життєвим кредо. Як то кажуть, у міру можливостей, а не з бажанням думати.

…Далі я хотів так само, або й більше, зупинитися на творчості улюблених письменників за принципом «чому та за що». Та просто назву тих, кого тягне перечитувати, що я й роблю. Чому, я написав вище. Насамперед повинен сказати про свою велику вину перед Чарльзом Діккенсом. Колись, у молодості, беручись перечитувати те, що читав у дитинстві, я після кількох сторінок погордливо відкладав книжку — занадто сентиментально, просто, мелодраматично, не сучасно, себто не модерново! Тепер же розумію, яку велику космічну людяність, у якій людська душа така ж, як неозорий космос або й більше, я відштовхував. Ні, просто людяність, суть людського існування — простого, як сантимент, коли когось пожалів, і глибокого, як весна, літо, осінь, зима, у яких мешкає світ, яким належить людина, котра мусить жити й виживати. Просто живе, маленька чи вже доросла. У «Пригодах Олівера Твіста», «Посмертних записках Піквікського клубу», «Домбі й синові», «Холодному домі», «Девіді Копперфілді» — зрештою у всьому Діккенсі, підозрюю, і тому ще мною не прочитаному. Те, що перечитую, — «Ідіот», «Брати Карамазови», «Двійник», «Бідні люди», «Гравець», «Неточка Незванова» — гадаю, автора називати не треба. Достоєвський, як і Гоголь (в усій своїй повноті й суперечностях) — вічна любов. Як і Кафка, особливо його «Процес», «Замок», «Щоденники», «Вирок» (на мій погляд, найкраще, найглибше оповідання взагалі будь-коли і будь-ким написане). Далі Фолкнер, головні твори якого для мене — «Світло у серпні», «Як я помирала», «Сарторіс», «Ведмідь», «Запах вербени», «Сільце». Страшенно зрадів, коли здійснилася моя мрія — прочитати «Світло у серпні» українською. Та й переклад Олега Короля, на мій погляд, вдалий. Як то кажуть, окрема подяка пану Олегу Жупанському, видавцеві.

Не можу сказати, що присвята Олександра Вільчинського в його романі «Дерева на дахах» — «Українським інтелектуалам, котрі не змогли дочитати “Улісса” — про мене, бо двічі дочитував десь до середини, а далі «пробігав» цілі розділи. Хоча дещо й перечитував, себто окремі розділи. Джойс, саме Джойс, перший постмодерніст. Це ж треба — стільки перелопатити: літератури, історії, філософії і все це пристосувати (шукайте алюзії й ілюзії) до свого твору! До одного дня в житті своїх героїв. А без цих прямих чи прихованих цитат — де ж сам Джойс? Невже у цій грандіозно виконаній роботі? Чи не у з’єднаних цитатах «потоку свідомості», які треба було якось зліпити? Робота ж то, робота яка виконана! Грандіозна. Захоплююся. На жаль, виконаним, а не Джойсом, себто його «Уліссом». Хто хоче, киньте в мене каменем.

І мої флоберівські «Пані Боварі», «Саламбо», «Проста душа». Як і «Фієста», і «Старий і море», і майже всі оповідання Хемінгуея. Взагалі ж міг би повторити слова Маркеса: «З мене поганий читач. Я перестаю читати, коли мені не цікаво». А надзвичайно цікаво було читати геть усі доступні романи Дж. Кутзее, «Шошу» Ісаака Зінґера, «Бляшаний барабан» Ґрасса…

Тут я ще раз спинюся й далі, щоб не «розтікатися мислію по дереву», просто назву ті книжки й окремі твори, котрі не просто сподобалися, а вразили мене, до яких я час від часу повертаюся і з чистою совістю нахабно-наївно рекомендую прочитати тим, хто, можливо, ще їх не читав. Почну з рідної української. «Скарб» Олекси Стороженка (гадаю, з цього оповідання починається модернова українська література, а може, й світова абсурдистська), «Страчене життя» і оповідання Архипа Тесленка (за підтекстом і модерновістю ні з ким зрівняти), «Чесність із собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Федько-халамидник» Володимира Винниченка, «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, новели Василя Стефаника, Григорія Косинки, «Місто», «Невеличка драма», «Повість без назви» Валер’яна Підмогильного, «Вершники», «Чотири шаблі» Юрія Яновського (переконаний — новаторство Яновського ще належить оцінити), «Доктор Серафікус» Віктора Петрова-Домонтовича, «Марія», «На білому коні», «На коні вороному» Уласа Самчука, «Диво» Павла Загребельного, «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сад без листопаду» Романа Андріяшика, «Родинне вогнище», «Двоє на святі кохання» Євгена Гуцала, «Три зозулі з поклоном», «Сліпий дощ на спілі яблука» Григора Тютюнника, проза Анатолія Дімарова… З нині живущих не називаю нікого, щоб нікого не образити, хоч є з десяток чи й два творів, які по-доброму здивували і таки вразили.

Правда, постає питання, чого навчили ці книжки? Чого навчила філософія улюбленого Сократа? Боюся, що нічого. Принаймні як жити. А може, вони й не вчили? Може, їхні слова, думки самі напросилися до моєї доволі безалаберної голови? А там осіли тихенько на дні. Із паростка, який проклюнувся, виросла думка про те, що найголовніший філософський постулат, ні, не постулат, а вчинок, а може, й постулат-учинок Сократа — це його відмова втекти з в’язниці, куди його посадили за нібито зневагу до релігії і звичаїв, а насправді несправедливо — то була помста за його волелюбні думки, які спонукали до думання взагалі. Сократ розуміє, що вирок йому несправедливий, але цей вільнолюбець закликає поважати закони, які вимагають шанувати, обов’язково виконувати судові вироки. Він не хоче порушити закон, зрушити цеглину в основі, хай недосконалого, але права. І дає останні розпорядження перед тим, як випити цикуту, просить неодмінно повернути сусідові півня, котрого позичав…

Назву ще кілька книжок із зарубіжної літератури, ближчої за часом появи, з яких ще не було вигнано людину з її характером, долею, болями, порухами тієї ж душі. Першим чомусь приходить англійський письменник японського походження Кадзуо Ісігуро з його романом «Залишок дня» — там події до Другої світової, під час її і після подані з точки зору дворецького відомого політичного діяча — надзвичайно цікаво. У німця Патріка Зюскінда, окрім його знаменитого «Парфумера», надзвичайно подобаються «Голубка» і особливо «Повість про пана Зоммера», де той пан Зоммер, дивак, якого всі намагаються вчити жити, за всю повість вимовляє одну-єдину фразу: «Та залиште ви мене нарешті в спокої». Хоч деякі сучасні інтелектуали кривляться, щойно почують ім’я француза Еріка-Еммануеля Шмітта, називаючи його прозу «псевдоінтелектуальною», мені його творчість страшенно подобається. «Хто хоче пролити сентиментальні сльози, тим Володимир Лис рекомендує «Оскар і рожева пані», — написала одна пані в інтернет-виданні, коли я назвав десяток книг, які рекомендую прочитати.