Читати книгу - "Казки народів світу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Падишах та його син побачили дівчину-красуню й заплакали від щастя. Смуток покинув місто. І тоді падишах згадав свою найменшу дочку: «Де вона тепер, чи хоч жива?» І він так зажурився, що й ложка випала в нього з рук. Тоді найменша дочка не втрималася, вибігла й подала батькові ложку.
Вискочив падишах із-за столу й радісно вигукнув:
— Слава аллаху! Я знову знайшов свою дочку!
Коли ж падишах дізнався, що майбутню невістку звільнив зять, Ледачий Ахмед, то спершу неймовірно здивувався, а потім, поміркувавши, вирішив посадити на свій трон такого відважного та щирого зятя.
Багато років правив Ахмед країною та так справно, що вже ніхто не міг сказати на нього «ледачий».
ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ МІСЯЦЬ ТА ЗОРІ НА НЕБІ
Філіппінська народна казка
Колись, ще за сивої давнини, небо висіло над землею низько-низько. А на ньому не було ні місяця, ні зірок. Звідки ж вони там узялися? Про це й розповість наша казка.
У маленькій хатині край села жила дівчина Марія з матір’ю. Були вони дуже бідні, проте Марія мала невеличкий золотий гребінець та золоте намисто. Ці оздоби подарувала їй мати, а матері — її мати. Марія тішилась гребінцем і намистом, повсякчас ними бавилася: заколювала волосся гребінцем, на шию вішала намисто, сідала біля струмка і дивилась на своє відображення. Любо було їй милуватися собою.
Якось Марія сиділа біля струмка. Коли це кличе її мати:
— Маріє! Треба б рису натовкти.
— Зараз, — відказує донька, а сама навіть не ворухнеться.
— Маріє, чого ж ти баришся? — знову обзивається мати. — Адже час уже обід варити.
А донька їй у відповідь:
— Та зараз, зараз!
Проте сидить, як і сиділа, й милується своєю вродою.
— Маріє, я тобі загадала рису натовкти! Скільки разів повторювати? — сердито мовила мати, коли їй уже урвався терпець.
Дівчина неохоче підвелася й поволі рушила до ступи. Вона була обурена тим, що мати не дала їй змоги натішитись оздобами. Насипала рису в ступу й заходилася його товкти. Невдовзі вона стомилась і спітніла від роботи. В голові промайнула тривожна думка: «Коли б гребінець та намисто не потьмяніли від поту!»
Вона зняла намисто з шиї, вийняла гребінець із зачіски і все це поклала на небо, що зависло майже над самою головою. Знов заходилася товкти рис, але щомиті позирала на оздоби.
— Який же гарний гребінець у мене! А намисто яке чудове! — час від часу вигукувала Марія. — Ось дотовчу рис і знов їх надіну…
Отак розмовляючи сама с собою, дівчина гепала товкачем у ступі. їй кортіло якнайшвидше закінчити ненависну роботу і, взявши з неба гребінець та намисто, піти до струмка. З кожним помахом вона піднімала товкача вище й вище, і кінець його раз по раз вдарявся об небо. Та Марія не помічала цього. Вона зазирала лиш у ступу — чи скоро вже той рис стовчеться.
Робота йшла швидко, але дівчина не помічала, що від кожного удару товкачем по небу воно підіймалося чимраз вище. Коли ж нарешті Марія це помітила, небо піднялося вже дуже високо. Вона звелася навшпиньки, спробувала дотягнутись до нього, та марно. Схопила товкача — теж не дістала.
А небо підіймалося вище й вище, а разом з ним — і золоті оздоби. Коли ж настав вечір і Марія виглянула у вікно на тепер уже високе небо, то побачила на ньому золотий гребінець місяця, а довкола — розсипані зорі.
«Ще гарніший став тепер мій гребінець, — подумала Марія. — І мої золоті намистини сяють на небі яскравіше, ніж на землі!»
САНДАЛІЇ-СКОРОХОДИ
Японська народна казка
Давно це було.
Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити.
«Нема ради, доведеться дітей позбутися», — вирішила вона й повела їх у ліс.
— Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і повернуся, — сказала вона й пішла з лісу.
Настав уже вечір, а мати не поверталася.
— Я хочу додому! — заплакав старший брат.
— І я хочу додому! — крізь сльози сказав середульший.
Тільки найменший не зронив і сльози.
— Плач не поможе! — мовив він. — Краще подумаймо, де б нам переночувати.
Він видряпався на дерево, дивиться — вдалині щось світиться.
— Он там чиясь оселя! — вигукнув хлопець.
Він зліз із дерева, взяв старшого і середульшого за руки й повів темною дорогою.
Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища — бабусю.
— Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати? — запитав найменший брат.
Бабуся злякано стрепенулася.
— Що ви! Тут живе чудовисько оні. Воно скоро повернеться, швидше тікайте!
Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі?
— Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь? — ще раз попросив найменший брат.
— Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! — тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт.
— Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди!
Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою.
За хвилину в хижку зайшло чудовисько оні.
— Людським духом пахне! — сказало воно, потягши носом повітря. — Бабо, що за люди в нашій хаті?
І чудовисько занишпорило по кутках.
Розгублена бабуся відповіла:
— Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився.
Чудовисько аж підскочило — так зраділо.
— Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і з’їм!
Чудовисько взулось у сандалії-скороходи й вибігло з хати.
Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило.
«Невже я випередило їх? Почекаю, може, незабаром підійдуть», — вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло.
Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала:
— Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться.
Брати подякували бабусі, вискочили з хати й побігли навмання темною дорогою.
Раптом чують — щось гуркотить, наче грім.
Хлопці зупинилися.
Потім оговтались і підійшли до того місця, звідки чувся дивний звук. Дивляться — роз кинувши лапи, на узбіччі спить чудовисько оні.
— Я боюся!.. Я боюся!.. — заплакали старший і середульший брати.
— Та цитьте, не плачте! Бо чудовисько прокинеться. Треба тихенько пройти повз нього, — порадив найменший брат і глянув на чудовисько. Воно міцно спало й не збиралося вставати.
Найменший брат помітив, що чудовисько взуте в сандалії-скороходи.
«Ці сандалії стануть нам у пригоді. Треба їх узяти і втекти», —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки народів світу», після закриття браузера.