Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

щаслива зоря зведе його і з відповідною натурницею. Вона мала бути доброю і світлою – конкретніше він її окреслити ще не міг. Руки її мали випромінювати світло, доброту та радість. Фріцовий замислений погляд зупинився на Елізабет. Ось хто міг би стати тією посланницею світла, сповненою тихої, спокійної сили духу.

Її тонкий ніжний профіль на тлі темного гобелена нагадував добру казку Айхендорфа.

Елізабет трохи схилила голову.

Раптом Фріц відчув, як від надмірної уваги напружується кожен м’яз. Ось! Ось вона! Та, котру він шукав, – дівчина для його картини. Він аж нахилився вперед. Вираз обличчя, його риси – все саме таке, як треба. Фріц вирішив, що ще сьогодні поговорить про дівчину з пані Гайндорф.

Фріц так заглибився у думки, що пропустив повз вуха всю розмову. А тим часом до слова дорвався молодий поет, що спершу сидів зовсім тихо, а тепер голосно й збуджено просторікував. Він безперервно розмахував руками, обзивав Ґете філістером, а його життєву мудрість – патяканням старого пенька.

Фріц усміхнувся. Завжди однаково пустопорожні балачки – таке собі брязкання бубонців, – а життя тим часом спокійно йде своїм ходом.

Молодий поет дістався вже й до Айхендорфа:

– Айхендорф уже давно застарів, а його сентиментальні романтичні віршики – це просто помиї…

– А я люблю Айхендорфа! – перебила Елізабет його тираду.

Ошелешений юнак замовк.

– Так, – продовжувала Елізабет, – він набагато душевніший за більшість сучасних поетів. Йому зовсім не притаманне пустослів’я. І він так гарно описує ліси, так любить бродити пішки!

– Погоджуюся з вами, – підтримав розмову Фріц. – Я теж його дуже люблю. Його вірші та новели – безмежно прекрасні. А ще він дійсно німецького штибу. Проте для нього не характерна національна однобокість. А в наш час це рідкісний феномен. Скільки разів перед мандрівкою до Італії я подумки повторював його вірші, скільки ночей бурмотів ці рядки:

Зорі світили так ясно,

А я самотньо стояв при вікні,

Слухав, як ріг поштаря своєчасно

Прорізує ніч в тишині.

Серце в мені запалало,

Думка закралась в душі:

Що за прекрасна ніч, літо

Й хто той мандрівець в далі![8]

– Ви були в Італії… – повільно мовила Елізабет.

– З невідомих причин ця туга за Італією зачаїлася в душі кожного німця, – зауважив Фріц. – Усі її пережили. Напевно, ця туга за італійським сонцем, як і туга за мармуровим храмом Акрополя, – наслідки роздвоєності німецької душі. І династія Гогенштауфенів, що через свою любов до Італії позбулася корони й життя, від Барбаросси до молодого Конрадина, якого стратили італійські кати, і наші художники, поети – Айхендорф, Швінд, Гайнзе, Мюллер, Ґете і його «Міньйона»…

– «Ти знаєш край…» – замугикала дружина комерційного радника.

– Заспівай нам це, Елізабет, – попросила пані Гайндорф.

Без жодних заперечень Елізабет підійшла до рояля.

Відкинувшись на спинку крісла, Фріц слухав і не міг намилуватися точеним профілем та зібраним на потилиці важким пучком золотавого волосся, освітленого ніжним мерехтінням свічок.

– «Ти знаєш край…»

У саду шуміли крони дерев. Під ніжний супровід рояля знову зазвучав дзвінкий дівочий голос:

– «Ти знаєш дім…»

Запала тиша. Повільно завмер останній акорд. Елізабет підвелася і вийшла на терасу.

– Але й прекрасно! – вигукнув молодий поет захриплим голосом.

Деякий час усі так і сиділи на своїх місцях, тоді радниця запропонувала гостям розійтися. Проте господиня ще не хотіла відпускати Фріца, адже він так пізно прийшов. Тому він залишився й чекав, поки вона проведе гостей.

З веранди вернулася Елізабет. Фріц хотів подякувати їй за пісню, аж раптом побачив її залите сльозами обличчя. Перелякавшись, він схопив її за руку.

– Нічого не сталося, – пролепетала вона, – зовсім нічого, просто на мене щось наринуло. Серце було таке переповнене, що я вийшла на терасу. Знизу до мене долинув дівочий сміх і грубий чоловічий голос. І ось на мене раптом щось найшло. Тільки нічого не кажіть моїй тітоньці, до того ж зі мною вже все добре.

– Можете мені довіритися, – мовив Фріц.

– Я й сама відчуваю це. Ми ледь знайомі, проте поруч із вами мене огортає такий спокій… Мені здається, що в разі потреби ви б завжди допомогли мені.

– Можете на мене покластися, – схвильовано запевнив Фріц. – Та й після цих слів мені набагато легше попросити вас про одну велику послугу. Я саме працюю над картиною. Із двома персонажами. Зламаний ударами долі чоловік у цілковитому розпачі долонями затуляє схилену голову. І дівчина – її руки та очі випромінюють світло – ніжно гладить його по волоссю. Чоловіка я вже знайшов. А сьогодні побачив і модель для дівчини – вас. Отже, чи не були б ви такі ласкаві й дозволили мені намалювати вас?

– Ви дуже любите цю картину? – запитала вона у відповідь.

– Дуже. Власне, на цьому полотні втілена ще одна ідея. Картина повинна зобразити ту мить, коли людина переходить від Я до Ти, коли зникає її егоїзм, коли вона перестає жити тільки для себе, а свою працю присвячує суспільству. Молоді. Чи всьому людству. А символом найкращої розради та найбільшої компенсації за відречення від щастя має стати ця посланниця світла. Трагедія трудівника…

– Кажуть, усі митці так люблять свої картини, бо в них лишається частинка їхньої душі.

– Гадаю, так і є.

У кімнату зайшла пані Гайндорф.

– Стемніло. Може, увімкнути світло?

– Ні, – попросила Елізабет, – зараз так прекрасно.

– Милостива пані, хотів би вам дещо повідомити. Напевно, ви пам’ятаєте, скільки зусиль я затратив, щоб знайти першу модель. А тепер напрочуд швидко знайшов другу – у вашій племінниці. Чи ви дозволите їй позувати для мене?

– З радістю, любий друже, – погодилася пані Гайндорф. – Я щаслива, що ваші бажання так швидко збуваються.

– Ви не заперечуватиме, якщо ми почнемо наші сеанси вже зовсім скоро?

– Звісно, як на мене, то хоч завтра…

– А де? Я б залюбки приходив до вас, проте в ательє у мене все під рукою та й освітлення там набагато краще.

Кілька секунд пані Гайндорф уважно на нього дивилася, тоді – на Елізабет.

– Що скажеш, Елізабет?

Її сяючий погляд говорив більше, ніж тисяча слів.

– Добре, я вже зрозуміла, – милостиво погодилася пані Гайндорф, – що тобі наймиліше. Моя маленька мрійниця, – усміхаючись, сказала вона Фріцові, а тоді глянула йому в вічі серйозним твердим поглядом: – Я знаю вас, пане Шрамм, і мені цього достатньо. А й справді, чому б моїй племінниці до вас не приходити?! І що нам до всіх тих пережитків етикету? Коли їй завтра прийти?

– Дякую вам, милостива пані. – Фріц шанобливо торкнувся губами її руки. – Якщо