Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Під час мого чергового візиту до хворого, який уже цілком одужав, він несподівано напав на мене і спробував задушити. Тільки втручання поліцейського та санітара врятувало мене, бо, попри досить скромну статуру, чоловік мав надзвичайну силу. За день він спробував утекти. Виламав двері, збив з ніг поліцейського, вистрибнув у незаґратоване вікно в коридорі. Він би втік, але під вікном у той момент санітари чистили лід. Один залишив лом у купі снігу. І втікач нахромився на той лом, забравши з собою таємницю причин нападу на мене.

Я хотів би повірити поліції, що це була випадковість, але не вірив. Став обережним, купив собі револьвер, ходив із ним до тиру, щоб навчитися добре стріляти. Намагався вночі не вештатися, якщо вже запізнювався, то залишався спати на кафедрі, де облаштував собі ліжко. Минув десь місяць. Я вдень пішов на зустріч у медичному клубі, де мав виступ. Хоч його й розкритикував професор Лавессі, інші колеги підтримали мене оплесками. Повертався у піднесеному стані, зайшов випити чарку горілки. Помітив у вікно чоловіка, який мерз на другому боці вулиці і все дивився на двері трактиру. Було схоже на те, що він за кимось стежив. Мені стало цікаво, за ким саме. Я вийшов, хотів відійти за ріг, потім повернутися і подивитися за тим чоловіком, щоб з’ясувати, за ким же він стежить. Але виявилося, що він стежив за мною! Куди б я не повертав, той чоловік біг за мною. Одягнений як робітник, вже у віці, років десь п’ятдесят. Він довів мене до мого будинку і залишився чекати. Простояв аж до вечора. Я спостерігав за ним з горища, де було зручне віконце. Чоловік змерз, пританцьовував на снігу, але не йшов, а чекав.

Тоді я вийшов через парадний хід. Уже почало вечоріти. Я подивився, чи немає візників, і пішов вулицею. Чоловік поспішив за мною. Однак якщо раніше він тримав дистанцію, то тепер швидко почав наздоганяти. Я різко звернув у якісь ворота, забіг у двір, сховався в кутку. Чоловік забіг слідом. Я чув, як він звів курок. Кинув сніжку так, щоб вона впала позаду чоловіка. Той розвернувся і вистрелив. Я теж вистрелив. Чоловік упав. Я підбіг, вибив револьвер із його рук, обшукав. Знову жодних документів і грошей. Почулися крики, і я втік. Нападника з пораненням відвезли до лікарні. Я, начебто випадково, опинився там і попросив огледіти його, мовляв, готую статтю про вогнепальні поранення. Мені дозволили. Я перевірив увесь одяг, але нічого не знайшов. Нападник мовчав. У нього вилучили велодог — дешевий мініатюрний французький револьвер на п’ять набоїв. До речі, такий самий був і у першого нападника.

Поліція почала розслідування, але не змогла встановити особу пораненого та обставини стрілянини. Нападник мовчав. Вважалося, що причиною стрілянини були суперечки між кримінальниками. Поліція перевірила всі архіви кримінальників, але так і не змогла ідентифікувати затриманого. Невдовзі поранений зміг украсти у лікаря скальпель і перерізав собі вени. Його знайшли вже мертвим. Поліція закрила справу. А я втратив спокій. Хтось намагався вбити мене, але я не розумів, за що. І чому обрано такий дивний спосіб — підсилати непідготовлених людей!

— Чому ви думаєте, що непідготовлених? — спитав я.

— Іване Карповичу, я ж не такий герой, як ви. Я звичайний студент-медик. Якби мене схотіла вбити досвідчена людина, то зробила б це! Але ці двоє, які приходили, вони не вміли добре стріляти, стежити, вони займалися незвичною для себе справою! Але чому? Відповіді не було. Я продовжував жити насторожі, аж поки не з’явився ще один убивця. Він почав стріляти по мені просто в переповненому ресторані! Потім спробував утекти, але його застрелив офіцер, який сів повечеряти за сусіднім столиком. Я підійшов до тіла, побачив уже знайомий велодог і чоловіка без особливих прикмет та жодних документів. Приїхала поліція, однак виявилося, що за сусіднім столиком сидів якийсь офіцер із охоронного управління. Тому всі вирішили, що це був замах на нього. Хоча ж стріляли у мене, мене двічі поранили, і врятувався я лише тому, що встиг упасти під стіл! Знову слідство, і знову особу нападника не вдалося встановити. Але про цей випадок написали газети. Розмістили фотографію вбитого, її впізнали, написали в редакцію, звідти звернулися до поліції. Виявилося, що загиблий був міщанином із Виборга, мав невелику крамницю, потім збанкрутував, залишив родину і подався до Петербурга на заробітки, після чого про нього більше не чули, аж до статті в газеті. Родичі загиблого дуже дивувалися, що він виявився причетним до нападу на офіцера охоронного відділення, бо раніше ані з політикою, ані з криміналом пов’язаний не був. Зі мною теж, але чомусь стежив, водив день по морозу, потім спробував застрелити! Я божеволів від усього цього!

Змінив кімнату, адресу якої тримав у секреті. Зробився ще обережнішим, місцями це нагадувало параною. Постійно очікував нападу, не міг думати ні про що інше! Тільки про те, що ось-ось мене вб’ють! Став гірше вчитися, покинув наукову роботу, днями ходив і озирався, тримаючи револьвер напоготові! Це було схоже на божевілля, і якось я прокинувся й сказав собі, що досить. Я ж бачив параноїків, я не хотів ставати схожим на них. Переконав себе, що ті три напади справді випадковість і боятися нічого. Продав револьвер, перестав озиратися і спробував повернутися до звичайного життя. Досить успішно, аж до того моменту, коли мене перестрів у лікарні якийсь чоловік. Звичайний чоловік, одягнутий як селянин. Спитав моє ім’я, коли я назвався, то спробував зарізати мене ножем. Він не кричав, не розбурхував себе, а діяв спокійно, діловито, наче капусту на городі зрізав. Удар пішов у правий бік. Лезо досягло печінки. Я був би вбитий, але у нападника зіскочила рука з рукояті. Бо це був звичайний кухонний ніж. Я вдарив нападника в обличчя, закричав. Прибігли люди, його схопили, а мене понесли в операційну. Одразу зробили операцію, це теж вплинуло на те, що я вижив.

— Мабуть, від того поранення залишився шрам? — спитав я.

— Ну звісно ж!

— Можна подивитися?

— Зараз? — здивувався хлопець. А я не здивувався, я вже зрозумів, що переді мною звичайний патякало, який навигадував бозна-чого і намагається згодувати мені.

— Зараз, зараз.

—