Читати книгу - "Інститут"

Хоча МНФ доволі стабільний, він може зазнавати ушкоджень, іноді навіть катастрофічних. Найчастішою причиною стає те, що Гендрікс називає хронічною травматичною енцефалопатією, скорочено ХТЕ. Наскільки розуміла місіс Сіґсбі, ХТЕ породжують усім відомі струси мозку. Середньостатистичний показник МНФ складає 60 одиниць на мілілітр; футболісти, чий стаж гри становить понад десять років, мають близько 30 одиниць, іноді й 20. Рівень МНФ повільно знижується з природним старінням, набагато швидше в людей, які страждають на хворобу Альцгеймера. Це нічого не важило для місіс Сіґсбі, яка переймалася лише результатами, а за роки її перебування на посаді в Інституті результати були хороші.

Проте її, як і Інститут, як і людей, що фінансують Інститут і тримають його в таємниці ще з 1955 року, турбувало те, що діти з високим рівнем МНФ отримують у дар певні надприродні здібності: телекінез, телепатію або (у рідкісних випадках) комбінацію обох. Самі діти іноді й не здогадуються про ці вміння, бо такі таланти зазвичай приховані. Ті, які знають, — зазвичай високорозвинені телепати, як-от Ейвері Діксон, — інколи здатні застосовувати ці вміння, коли це їм корисно, але решту часу не зважають на них.

Майже всіх новонароджених тестують на МНФ. Дітей на кшталт цих двох, чиї справи місіс Сіґсбі саме читала, відзначають, спостерігають за ними й зрештою забирають. Їхні нерозвинуті здібності вдосконалюють і підсилюють. За словами лікаря Гендрікса, ці таланти також можна розширити, до телекінезу додати телепатію або навпаки, хоча таке розширення не впливає на місію Інституту — його raison d’être[75]. Випадковий успіх цього лікаря з рожевими, яких йому давали в ролі піддослідних кроликів, ніколи ніде не буде записаний. Місіс Сіґсбі не сумнівалася: Данкі Конг побивається через це, хоча й знає, що публікація в будь-якому медичному журналі приведе його до камери в тюрмі щонайсуворішого режиму, а не на вручення Нобелівської премії.

У двері недбало постукали, після чого з-за них вистромила голову Розалінд, чиє обличчя світилося винуватим виразом.

— Вибачте, що турбую, мем, але тут Фред Кларк хоче до вас зайти. Здається, він…

— Нагадай, хто такий Фред Кларк? — Місіс Сіґсбі скинула окуляри для читання й потерла перенісся.

— Один із прибиральників.

— Дізнайся, що йому треба, розкажеш мені потім. Якщо хоче розповісти мені, що миші гризуть проводку, це може почекати. Я зайнята.

— Він каже, що це важливо, й виглядає сильно засмученим.

Місіс Сіґсбі зітхнула, закрила папку й поклала її в шухляду.

— Гаразд, нехай заходить. Та краще б це була якась доб­ра новина.

Але ні. Новина була погана. Дуже.

2

Місіс Сіґсбі упізнала Кларка, багато разів бачила його в коридорах, коли він мив підлогу чи підмітав, але таким побачила вперше. Блідий, наче крейда, з розкудлаченим сивим волоссям, ніби він його тер чи скубав, а рот його кволо смикався.

— У чому річ, Кларк? Ти ніби смерть побачив.

— Ідіть зі мною, місіс Сіґсбі. Подивіться.

— На що?

Він похитав головою і повторив:

— Ідіть подивіться.

Місіс Сіґсбі пішла з ним доріжкою між адміністративною будівлею і західним крилом житлової. Ще двічі запитала Кларка, у чому саме проблема, проте той лише хитав головою й повторював, що вона сама побачить. Роздратування через те, що її перервали, почало змінюватися тривогою. Хтось із дітей? Якась проблема під час перевірки, як із тим Кроссом? Звісно ж, ні. Якби з дітьми щось трапилося, це виявив би хтось із доглядачів, техніків чи лікарів, а не прибиральник.

Посередині здебільшого безлюдного коридору Західного крила якийсь хлопчик із чималим черевцем, випнутим з-під неохайно розхристаної сорочки, розглядав шматок паперу, що звисав із ручки зачинених дверей. Він побачив наближення місіс Сіґсбі й одразу ж стривожився. Що цілком нормально, на думку місіс Сіґсбі.

— Віппл, правильно?

— Ага.

— Що ти сказав?

Стіві закусив нижню губу, роздумуючи над відповіддю.

— Так, місіс Сіґсбі.

— Отак краще. Тепер забирайся звідси. Якщо перевірок у тебе сьогодні нема, займися чимсь.

— Окей. Тобто так, місіс Сіґсбі.

Стіві подався геть, наостанок кинувши погляд через плече. Місіс Сіґсбі цього не побачила. Вона дивилася на папір, вкладений за дверною ручкою. На ньому було написано «НЕ ЗАХОДИТИ», найпевніше ручкою, пришпиленою до кишені сорочки Кларка.

— Я б замкнув, якби мав ключ, — пояснив Фред.

У прибиральників є ключі від різних комірчин на поверсі «А», а також автоматів продажу їжі й напоїв, щоб мати можливість їх поповнювати, та не від житлових і кімнат для обстежень. Перші, проте, рідко бувають замкнені, хіба якомусь розбишаці стрелить щось у голову, і його треба замкнути на день для покарання. У прибиральників також немає карток від ліфтів. Якщо їм потрібно спуститися на нижчі рівні, вони шукають когось із доглядачів чи техніків і їдуть із ними.

— Якби той малий товстун сюди зайшов, він би до найбільшої всирачки за своє юне життя перестрашився, — сказав Кларк.

Проігнорувавши цю репліку, місіс Сіґсбі відчинила двері, і перед її очима постала порожня кімната — без картин і плакатів на стінах, лише ліжко й голий матрац. Така сама, як і всі інші кімнати в житловому крилі протягом останнього десятка років, відтоді, як колись рясний потік дітей із високими показниками МНФ змалів до струмочка. За теорією лікаря Гендрікса, високий рівень МНФ вироджується з геному людини, як і певні інші людські характеристики, на кшталт гострого зору й слуху. Або, за його словами, вміння рухати вухами. Що, можливо, жарт, а може, й ні. З Данкі Конгом ніколи не знаєш напевне.

Вона обернулася до Фреда.

— У ванній. Я зачинив двері, про всяк випадок.

Місіс Сіґсбі відчинила їх і на кілька секунд завмерла. Вона багато набачилася на посаді голови Інституту, зокрема й самогубство одного з пожильців, спроби самогубства двох інших, але самогубство працівниці — вперше.

Покоївка (коричневу уніформу ні з чим не сплутаєш) повісилася на лійці душа, яка б зламалася під важчою людиною — навіть малим Віпплом, якого вона щойно прогнала. Мертве обличчя, що блимало на місіс Сіґсбі, було чорне й розпухле. Язик випнувся з-поміж губ, ніби вона востаннє вирішила покривлятися. Кривими літерами на стіні було написане останнє послання.

— Це Морін, — тихим голосом озвався Фред. Він дістав згорнуту хустинку з задньої кишені робочих штанів і протер нею губи. — Морін Альворсон. Вона…

Місіс Сіґсбі проламала кригу шоку й озирнулася через плече. Двері в коридор стояли прочинені.

— Зачини.

— Вона…

— Двері зачини!

Прибиральник зробив як звелено. Місіс Сіґсбі ляснула себе по правій кишені піджака, але там було порожньо. Бля, подумала вона. Бля, бля, бля. Роззява, забула взяти з собою рацію, але хто ж знав, що тут таке?

— Повернися до мого кабінету. Скажи Розалінд, нехай дасть тобі мою рацію. Принеси мені.

— Ви…

— Заткнися. — Вона обернулася до нього. Рот стиснувся в тоненьку щілину,