Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

розглядати ширше ці проблеми, але ідея перевидати «Гепарда», виправляючи всі розходження з рукописом, знайдені філологами (зрештою, йдеться лише про 49 виправлень), схоже, була слушною. Крім того, за останні роки було знайдено чимало текстів, написаних автором і пов’язаних з «Гепардом», які збагатили теперішнє видання.

Ці знахідки дають змогу підтвердити слушність порядку написання різних версій роману, вказані в моєму «Передньому слові». Зокрема, слід зазначити, що один з примірників машинопису містить близько двох третин виправлень рукою автора, які потім були внесені в рукопис 1957 року. Він є останньою, перевіреною редакцією тексту «Гепарда», яку залишив нам Джузеппе Томазі.

Виявлення «Пісенника»

У 1968 році, в інтерв’ю для «Ла Ф’єра Леттераріа» («Літературний ярмарок») (XLIII, № 12, 21 березня 1968 року) я говорив про наявність інших матеріалів, що стосуються «Гепарда». Я згадав, що автор написав кілька віршів, приписавши їх дону Фабріціо, і що у цих віршах мало знайти вираз кохання князя до Анджеліки. Серед знайдених матеріалів є неопублікований фрагмент ще однієї частини роману, названої «Пісенник дому Саліна». У наявному тексті відкрито не говориться про кохання дона Фабріціо до Анджеліки. Але смисл «Пісенника дому Саліна» мав полягати в тому, щоб показати цю пристрасть наприкінці цього розділу, в останніх сонетах, присвячених Анджеліці.

«Ода» отця Пірроне — це вчена пародія, що ґрунтується на «Пісеньці», яку написав справжній отець Пірроне з нагоди шлюбу діда Джузеппе. Для кращого розуміння застосованих пародійних прийомів наводимо цю «Пісеньку», написану справжнім отцем Пірроне.

Герцогові Пальмі

на восьмі роковини його шлюбу

Щодень благав я небо

В молитві неустанній,

Мені щоб дарувало

Дівицю незрівнянну,

Подругу гожу, милу,

Веселу і цнотливу.

Оком спраглим окинув

Я приязні оселі,

Де панни цілу днину

Зичливі і веселі

Чесноти так плекають,

Вмить серце прихиляють.

Аж бачу — промениста,

У сонмі херувимів,

Сходить долі Пречиста

І вість несе єдину!

Одна наша надія

Й прибіжище — Марія.

Й рече: О Томазі роду

Благословенний сину,

Дарма в земній природі

Шукаєш без упину.

Шляхетна панна, знаю,

Двері відчинить раю.

Цей чистий дух не дбає

Про тлінного тіла шати —

В душі своїй ховає

Скарбницю благодаті!

Забудь свою розпуку —

Вона простягла тобі руку!

Увосьме свою орбіту

Проходить небесне світило,

Відколи з цими речами

Звернулась до мене Діва.

І славлю я день той великий,

Бо муж я щасливий навіки.

20 квітня 1875 року

«Пісенник» міститься в блакитному зошиті, в якому є також «Вакації отця Пірроне», «Вечір у вищому товаристві» (VI розділ, який у редакції 1957 року дістане назву «Бал») і «Пісенник дому Саліна». «Вечір у вищому товаристві» та «Пісенник» понумеровані послідовно, а останні два тексти написані на аркушах, які становлять частину оригінального зошита, хоч вони були з нього вирвані. У версію, переписану 1957 року, перші два тексти включені, а третій ні. Це вказує на виразну волю автора щодо цієї частини. Зрештою, розділ цей не був завершений. Обидва сонети занотовані на двох доданих аркушах, кожен з яких містить першу і другу редакцію з варіантами тексту. Натомість «Ода» тут є в чистовому варіанті і включена в нумерацію сторінок, проставлену рукою автора.

Фрагмент А

(який слід розмістити перед розділом IV)

Коли господар впадає у всеосяжну і похмуру зневіру, зневіру, так би мовити, метафізичну, прихильність собаки може дати йому справжню полегкість; але коли причини клопотів цілком чіткі і визначені (необхідність написати прикрий лист, закінчення терміну векселя, неприємна зустріч, яку треба відбути), ніяке махання хвостом не допоможе; бідолашні тварини раз у раз пробують, до безконечності пропонуючи свою прихильність, але все намарне; їхня відданість стосується вищих, неокреслених сфер людських почуттів, а проти окремих клопотів їхня допомога безсила; змога погладити дога не дає розради, коли треба проковтнути жабу.

Отож однією з перших ознак того, що до дона Фабріціо повернувся спокій, було те, що він відновив свої братерські взаємини з Бендіко; знову можна було милуватися видовищем гігантського чоловіка, який ходив гуляти садом разом з колосальним собакою. Собака сподівався прищепити чоловікові смак до безцільної діяльності, передати йому дещицю власної енергії; чоловік же хотів би, щоб через їхню взаємну прив’язаність собака змогла якщо не відчути приваби абстрактних роздумів, то принаймні спізнати насолоду від вишуканого і шляхетного неробства; звісно, жоден з них не зумів домогтися свого, але вони однаково були задоволені, бо щастя полягає в тому, щоб змагати до мети, а не щоб досягти її; принаймні так кажуть.

Фрагмент Б

(який слід вставити між частинами VI і VII)

Пісенник дому Саліна

У роки відразу після утворення Королівства Італія і до 1866 року, який ознаменував першу кризу цього королівства, що провіщала інші, ще більші кризи, життя родини князя Саліни досягло тієї дещиці рівноваги, якої їм судилося зазнати в цьому мінливому світі.

У 1863 році дон Фабріціо відсвяткував свій п’ятдесятий день народження і, як було мудро заведено в ті часи, став вважати, що він уже старий і безнадійно вийшов у тираж; вийшов у тираж, зрозуміло, у тому, що торкається еротики, світського життя, а також науки; що ж стосується його родинної «імперії», то тут його активність радше посилилася, ніж послабилася, саме внаслідок звуження фронту його наступу.

Княгиня Марія-Стелла і тут пішла за прикладом чоловіка; і то до такої міри, що навіть прибралась в уніформу літніх дам тих часів; її бачили лише у платтях, сірий або брудно-зелений колір яких майже губився під пишними оборками з чорного мережива; її обличчя, на якому все ще молодечим огнем палали очі, було завжди обрамлене широкими стрічками капоту, які немов правили за свідоцтво про народження, видане модистками, і які означали те ж саме, що й прапор, який усе ще майорить над військовими кораблями, хоча ворожий вогонь позбавив їх здатності до будь-яких маневрів.

Найстарший син Паоло, герцог ді Кверчета, в емоційному плані немов відрікся від своєї сім’ї, і його родиною стали